Відчуття мови і музика

– Приязнь між людьми, – дихає димом сигари Фріц, – встановлюється відразу, або ніколи. Спілкування тлумача було легке, невимушене. Попри те, що він був тлумачем.  В його характері єдналися щирість і мудрість. Мудрість, безпосередня, аж до наївності.

– Що таке наївність? – очищує шкурку мандарина Паулінхен і складає її у паперовий пакетик.

– Хм, – наводить зморшки на чолі дідусь, – дитяча довірливість, провінційність. А що таке провінційність ти вже знаєш.

– Знаю! – відщипує вона дольку і подає дідові, – це тобі!

Аромат змішується із запахом свіжого ранку.

– Дякую! – Фріц смакує, прицмокуючи. – Так от, важко сказати, що саме важливе у роботі перекладача. Але його речення були майже мистецтвом. У розмові, особливо у діловій перекладач – співавтор  і творець, водночас. Він мусить відчувати за словами людину, що їх промовляє. Можливо, осягати не тільки сам текст розмови, а й певною мірою середовище, в якім формувався промовець… А часу на такі екзерсиси у тлумача обмаль. У синхронному перекладі й поготів... Кого він тільки не перекладав… Від голоти до президентів… У нього був талант. Талант відчувати і бачити більше, ніж сказано у словах.  А головне – лаконічність. Абсолютне якесь відчуття мови. Може, – знову дід пускає зморшки чола, – це як абсолютний слух у музиканта… От у мене слуху такого немає. Я тобі вже казав. Коли я був ще дитям, вчився грати на фаготі. Це така довга, мов ковінька дудка, дерев`яна. До мене ходив музикант-вчитель. І я дома дудів годинами. Вчитель скаржився матері, що мені ведмідь на вухо наступив. Вона ж казала: «У Фірзені не водяться ведмеді. І вуха у хлопця нормальні, арійські! Вчить собі. Ми ж гроші справно платимо…» І так те вчення тяглося б і далі. Я, сидячи у кутку, як шовковий, видуваю  до-до, ре-ре, мі-мі, фа. до-до, ре-ре, мі-мі, фа, годинами. Батько читає газету. Мати штопає панчохи на дерев`яному грибку. І тиждень за тижнем. Та одного дня батько згорнув газету. Поклав її на стіл. Повільно підвівся і сказав до матері, вказуючи на мій фагот, як зараз пам`ятаю, нашим платом: «Magda, dat Ding kom et Hus!». Ти зрозуміла, Паула?

– Ні.

– Перекладаю: «Цю штуку геть з хати!»

Паулінхех заходиться сміхом, хапається за дідову долоню. Сміється і все  повторює: «Dat Ding kom et Hus!»  Сміється і дід. Прихиляється до онуки ближче. І диханням її веселим він обласканий, досхочу…