Була тиха і надзвичайно тепла осінь. Листя з дерев падало поодиноко. Ледь-ледь. Кружляє собі листок. Не поспішаючи. Лише зранку, коли Фріц порався у своєму городі, старий платан роняв самотній лист, прямовисно. Той стукався об землю. Стояла вранішня бо тиша.
Тепер він не зводив очей з лиця Паулінхен. Він намагався помітити найменші порухи її маленької душі. Помітити вчасно, навіть – завчасно. І догодити їй. Догодити всіма своїми знаннями. Знаннями розуму й душі. Адже, розум і душа – то два антагоністи. Він це знав. Але не хотів і не збирався розповідати онуці про це. Хай порадіє дитинству. Часу, коли ще не знаєш про підлість, підступність, тупість і гнів… Тож і повчав свою онуку він не як вчитель. А як друг. З цих міркувань він ніколи не калічив мови, розмовляючи з дівчинкою. Не пристосовувався до її уваги ні сюсюканням, ні підробкою під дитячу говірку. Він бесідував з нею серйозно і статечно… Бесідував так відповідально, як це робив не з кожним і дорослим…
Ах, які кучері у Паулінхен. А які надміру сині очі. У всіх його родичів очі сині. Лише у нього сірі… А зараз вже схожі на очі старого п’янички – вицвілі. Але в його очах ще горить вогонь. Це не очі його ровесників. У тих – наче у дохлих окунів. Тільки й розмов що про болячки. Тільки й новин, хто помер… Помремо всі. А жити треба до останнього. От, ці Паулінчині очі спонукають його жити. Утримують у формі, змушують цілком відповідально ставитися до життя. До її життя! Іч, якою вона смирною прикинулася… А вчора псувала нерви…
Осінь стояла тепла. Пташки ще джеркотіли. Поодинці та парами. Ще ніхто не бачив журавлиних косяків у небі. І небо було тепле, просякнуте сонцем, наскрізь. Он як його промені виткнули з-за віток… І розлили своє сяйво, неземне. Йде, йде собі, обіймаючи світ, новий день…