Зустріч

– Зустріч з ним, – заговорив старий, – стала тоді поворотною подією у моєму житті. І не тільки в моєму... Як провісник духовної трансформації, чи краще сказати, внутрішнього переродження чи відродження. Саме з ним я відкрив справу всього мого життя. Прокинулися духи добра, що дрімають у кожному німці. Як він казав: «Мостіки для гностиків»… Адже не можна керувати волею чи перешкоджати їй. Він з`явився у свій час. Спершу у своєму місті. А затим і в нашому. Це йому належала ідея про поріднення міст. В якій розум, що пізнає зможе тільки застерігати нас, а не шкодити.. Адже нічого людям в світі, за його словами, більше й не треба. Бо над усіма нами одне синє небо та вітер розлуки... І вітер цей розвіє всіх нас із нашими помислами та почуттями одного разу навіки...

Смерть, – цитував він вичитане на воротях нашого міського кладовища, – наша доля. Воскресіння – наша надія… Скільки того нашого… А ще була у нього мрія… Він виказував її на підпитку – знищення всіх мерзотників і негідників... Знищення те полягало в доброчинних діяннях. Таким був тоді той тлумач. Подейкував тим австрійським діалектом, який приємно слухати. Кожен новий день, лементував він у застіллі – свято життя. А свято без водки, що паспорт без фотки.

За цей діалект спершу вважали його шпигуном. Ну, уявляєш, ніякої домішки слов`янського акценту.

Ми їхали з ним моїм Мерседесом. Стояла зима кінця лютого 1992 року. Я курив сигару. Він задихався. Але не відкривав вікна…

– Чому не відкриваєш? – спитав я.

– Троянду до себе не наблизиш, поки підступних шпильок не пізнаєш... – посміхнувся він.

Вікно відкрив я сам тоді.

– Ого, – вказала Паулінхен, – давно то було.

– Все, що наповнює серце, люба моя онука, живе у нас в душі, не в календарі…