Вересневе сонце. Хмарки на синяві неба, розкуйовджені. Спадає потроху листя. Вулицею йдуть двоє. Старий і маля. Дід і онука. Його звати Фріц, її Паулінхен. Видно, що дівчинка любить діда і прогулянки. Вона підстрибує, розмахує правою ручкою, в якій тримає іграшкового ведмедика. Сивочолий, кремезний, горбоносий дідусь утримує дівча, аби не втікло, за долоньку. Ні, навіть не за всю долонь, а лише за два її пальці. Бо вона поривається, наче хоче злетіти. Дід був старий. З її точки зору – майже древній. Сивий. Кремезний, Горбоносий. Однак з ним приємно дружити. Він так гарно розповідає. Поволі, дбайливо. Завжди спокійно пояснює їй те, чого вона ще не знає.
Вони йдуть. Пахне гірчинкою осені. Під їх ногами стелеться тротуар. І черевики обох шоркають гладенькою бруківкою. Йти їм недалеко. Місто Фірзен невеличке. Втім, воно затишне, охайне і патріархальне, як каже бабуся Зігрід.
–А що таке патріархальне? – заглядає із низу вгору Паулінхен. Її очі примружуються. Їх синь стає більшою за синяву неба.
Фріц посміхається. Зупиняє ходу. Схиляється, виймаючи сигару. Відмахує дим долонею. Вона у нього широка, міцна. І каже:
– Патріархальне від латинського слова «patriarchalis». Воно означає «так, як робили батьки». Фріц здіймає руку із сигарою вгору і продовжує – цей термін вживається для підкреслення зв`язку із вірністю традиціям.
– А що значить традиціям?
– Звичаям.
– А що таке звичаї?
– Неписаний ніким закон. Або правила поведінки.
– Ага, – Паулінхін робить кумедний реверанс і сміється, – правила я знаю. І поведінка у мене добра.
І обидва пішоходи йдуть далі. Вони самотні на вулиці. Вулиця стелеться із пригорку до площини центру міста. Решта людства їдуть машинами. Машини блискучі від чистоти вранішнього сяйва й дбайливості їх керманичів.
Фріц теж керманич. Він – депутат Ландтагу. Звісно, у нього теж у дворі шикарний автомобіль, але він полюбляє прогулянки. Він любить свою онуку. Він любить своє місто. Він любить свою Батьківщину. Він любить увесь світ. Особливо у такий чудовий день, осінній…
Ось вони проходять повз парк. Парк цей заклав саме він Фріц. Тому минуло вже 20 років. Дерева розрослися і потроху шумлять листям. А листя вже грається кольорами. Від зеленого до ніжно-цитринового…
– Паулінхен, – каже він малій, – Поглянь, ціла гамма відтінків!
– А що таке гамма?
– Ооо, – випускає хмарку диму з рота дідусь, – це складна річ… Але дуже красива, коли її збагнеш. Шкода, що я амузант… От був у мене перекладач, – Фріц підводить очі до неба, – той вмів тлумачити… Будь що. І так вдало, наче був він до цього й народжений. В цьому сенсі – майже легендарний тип, скажу тобі. Він навіть умів мовчати так, як говорити..
– Розкажи, розкажи, – смикає його руку дівчинка. Її волосся світло-рудаве закуйовдиться. Вона відмахує їх пасма від личка рукою, не випускаючи ведмедика. І дивиться на дідуся оченятами. Бездонними, чистими, ясними. А над нею в осінній блакиті пливе сонце…