Самотній дідусь

Самотній дідусь

Максим Андрійович наполегливо рухався крізь хуртовину весь той довгий похмурий день, який здавався йому нескінченним та ілюзорним. Помаранчеве світило час від часу визирало з-за хмар й висвітлювало снігову пустелю непевним оранжевим світлом, що спотворювало навколишній краєвид і скрадало заледенілі й давним-давно загиблі від лютої холоднечі дерева та чагарники.

Дідусь навіть гадки не мав, в яку місцевість та в яку країну його занесла нелегка доля. Іноді він бачив на горизонті високі гори й обходив їх стороною. Часом усвідомлював, що крокує по кризі замерзлої водойми, і квапливо повертався до ледь помітної берегової лінії, де можна було розшукати яку-небудь схованку й викопати з-під снігу хоч якісь дрова для багаття.

Найважливішим у згасаючому житті Максима Андрійовича було тримати свій шлях строго на південь. Адже саме туди вказував його кишеньковий магнітний компас. Тож старий вперто слідував за його покажчиком, що незмінно розташовувався вздовж невидимих силових ліній магнітного поля Землі. Все інше для вкрай втомленого мандрівника було вже не важливим, та й навіть взагалі безглуздим.

Дідусю доводилося наполегливо йти, незважаючи на те, що за кожного подиху в нього до біса боліли запалені бронхи, сильно нили коліна і час від часу просто таки до нестями паморочилося в голові. Він раз у раз сухо та уривчасто кашляв, прикриваючи рот обледенілою рукавицею.

Максим Андрійович добре розумів, що йому треба було рухатися вперед без жодної зупинки. Тільки в такому разі його тіло збереже залишки тепла і він зможе вижити в цій суворій крижаній пустелі. Якщо ж він зненацька втратить свідомість й повалиться прямо на сніг, то вже потім ніколи з нього не встане. Його закляклий труп назавжди залишиться тут лежати, ставши таким же самим шматком льоду, як і все в цьому забутому Богом вмираючому світі.

"Рух – це життя, а життя – це рух", – промайнув у голові дідуся крилатий вислів Арістотеля.

Він злегка посміхнувся потрісканими губами, уявивши собі вдягненого в легке вбрання і сандалі давньогрецького філософа, що якимось дивом перенісся крізь час та простір з далекої Античності на сучасну Землю й загруз у глибокому снігу.

Напевне Арістотель би невимовно здивувався такій зміні. Він би почухав свою запрошену снігом коротко підстрижену бороду та негайно перефразував свою знамениту фразу, прорікши щось на кшталт: "Незрушність – це блаженство, а повна незрушність – довгоочікувана смерть".

Але як би сильно Максим Андрійович не прагнув опуститися на м'яку снігову перину і забутися на ній вічним сном, йому нізащо не можна було піддаватися подібним зрадницьким думкам. Адже він поки що не досяг своєї заповітної мети. Тому йому було потрібно день у день продовжувати боротися з холодом й наполегливо слідувати за стрілкою компаса, долаючи кілометр за кілометром безжиттєвої крижаної пустки.

Від втоми, що навалилася на нього, старий вже майже нічого не розрізняв навколо. Його ноги потопали по коліно в снігу. Іноді він навіть провалювався по пояс, важко та повільно виповзаючи із підступних заметів, спираючись на свій посох. Рюкзак за його плечима ставав з кожною хвилиною дедалі важчим і важчим.

Невеликі грудки снігу вперто барабанили по його лижних окулярах. Шкіра під гумовими ущільнювачами нестерпно свербіла. Дідусь час від часу рухав окуляри вгору-вниз, щоб вгамувати свербіж, але це допомагало лише не надовго.

Наступав вже час придивлятися собі якесь місце для ночівлі, але нічого путнього Максиму Андрійовичу поки що не трапилося.

Ближче до вечора він зненацька надибав на невеликий самотній будинок. Його обриси ледь вгадувалися крізь бурхливу хуртовину. Якимось дивом дідусь не пройшов повз цю одноповерхову оселю, прийнявши її за великий замет.

Він обійшов хатину з усіх боків. Майже все навколо неї було заметено снігом. Більша частина вікон виявилася розбитою. Дерев'яні стіни покосилися. Дах зяяв проломами. Вітер змітав поземку з руїн, які колись давно були верандою.

Старий обережно пробрався всередину крізь розтрощене вікно, заздалегідь очистивши його посохом від гострих осколків скла. Переступивши в напівтемряві через зламане крісло й відсунувши вбік стару шафу, він увімкнув ліхтар та оглянув маленьку кімнату.

З поламаної люстри звисали довгі прозорі бурульки. Шпалери вкривав товстий шар іскристого інею. На підлозі в безладді валялися книжки, уламки меблів і розбитий телевізор. Біля одного вікна височів великий замет, наметений крізь розбите скло. Друге вікно якимось дивом виявилося уцілілим. Крізь нього виднілося кілька дерев, що прогнулися під вагою снігу аж до самої землі, та лінія горизонту на сході, яка зникала десь там в помаранчевих сутінках, що швидко насувалися.

Оглянувши іншу кімнату, Максим Андрійович притягнув з неї два старі матраци з великими темними плямами. Одним із них він загородив розбите скло у вікні, щоб не було протягу, а другий поклав у кутку. 

Старий притулив свій посох до стіни, стомлено опустився на імпровізоване ліжко та став розмірено крутити ручку динамо-ліхтаря, оскільки його світло почало вже тьмяніти.

Десь за пів години акумулятор в ліхтарі дещо підзарядився. За цей час руки Максима Андрійовича теж встигли зігрітися. Заскорузлі пальці почали більш-менш згинатися.

Настала пора приступати до вечері. Це була єдина приємна подія, яка траплялася з дідусем лише раз на добу, оскільки на більш часті трапези в нього вже просто не вистачало припасів. Такий режим харчування давав йому змогу максимально заощаджувати продукти та більш-менш підтримувати сили у вкрай виснаженому організмі.