ПРОЛОГ — Повернення

Нова Зеландія залишилася позаду.
Літак повільно набирав висоту, а внизу зникали зелені схили, холодні озера й дороги, якими вони подорожували останніми днями.
Дженні сиділа біля вікна й мовчки дивилася на хмари. Поруч був Діоніс. Його рука лежала на її долоні, пальці час від часу легко стискали її.
Вони поверталися до Сеула.
Та Дженні вже знала: після всього, що сталося, її життя більше не буде звичайним.
Минуле приходило до неї уві сні.
Темний ліс.
Місячне світло між деревами.
Дівчина із золотим волоссям.
Іноді вона бачила її обличчя так чітко, що прокидалася з відчуттям, ніби щойно дивилася на себе в дзеркало.
Потім з'являвся Діоніс.
Не той, якого вона знала тепер.
Давній.
Незнайомий і водночас рідний.
За його спиною розкривалися дев'ять чорних хвостів, а в грудях народжувався біль, якому вона не могла знайти пояснення.
Три тисячі років тому.
Саме стільки часу відділяло її теперішнє життя від того, що поступово поверталося до пам'яті.
Одного ранку Дженні прокинулася раніше за Діоніса.
Кімнату заливало м'яке сонячне світло. Вона підняла руку — і на долоні спалахнуло золоте сяйво.
Дженні завмерла.
Світло було теплим. Воно не лякало її.
Вона зосередилася, намагаючись утримати його.
Сяйво стало яскравішим.
— Ти вже навчилася його контролювати.
Дженні обернулася.
Діоніс стояв біля дверей і дивився на неї.
— Я тебе розбудила?
— Ні.
Він підійшов ближче й сів поруч.
— Воно стає сильнішим, — тихо сказала Дженні.
— Так.
Вона опустила погляд на долоню.
— І я згадую більше.
Діоніс нічого не відповів одразу. Він знав, що разом зі спогадами до неї повертається і біль.
— Не бійся їх.
— А якщо разом із ними повернеться все, що я колись втратила?
Він накрив її долоню своєю.
Золоте світло відбилося в його очах.
— Тоді я буду поруч.
Дженні усміхнулася.
— Ти завжди це говориш.
— Бо завжди це виконую.
Вона нахилилася й поцілувала його.
Ніжно, майже несміливо.
Діоніс затримав її біля себе ще на мить, торкнувшись губами її чола.
За вікном прокидався Сеул.
Наступні кілька тижнів минули спокійно.
Робота, прогулянки містом, вечори разом із Раном і Вівіан.
А ще — тренування.
Дженні вчилася керувати світлом. Спочатку воно лише тремтіло над її долонею, потім почало слухатися її думок. Вона поступово зрозуміла: це не просто сила, яку вона отримала.
Це частина її самої.
Вона була останньою з Роду Світла.
Мірандою, яку пам'ятала лише в уривках.
Але тепер минуле більше не здавалося чужою історією.
Воно ставало частиною її життя.
Одного ранку на столі з'явилися квитки.
Таїланд.
Пхукет.
Самуї.
Пхі-Пхі.
Дженні взяла один із них і усміхнулася.
Вона ще не знала, що ця подорож стане початком останнього шляху.
Не знала, що десь далеко вже ворушиться те, що мало залишатися забутим.
Не знала й того, що тінь, яку вона колись бачила лише здалеку, знову наблизиться.
Цього разу минуле прийде не лише за нею.
Воно прийде за всіма ними.
— Ну що? — почувся за спиною голос Діоніса.
Дженні обернулася.
Він усміхався, дивлячись на квитки.
— Готова до нової пригоди?
Вона подивилася на нього, потім знову на квитки.
— А хіба ми коли-небудь були готові?
Діоніс засміявся, обійняв її за талію й притягнув до себе.
Дженні поклала голову йому на плече.
За вікном шумів ранковий Сеул.
А десь далеко, за межами їхнього світу, у темряві повільно відкрилися золоті очі.
Історія, що почалася три тисячі років тому, наближалася до свого останнього шляху.