1.

За великим вікном міської бібліотеки, що було вкрите шаром тогорічного пилу, тремтіли від легкого подиху осені  листки акації.  
Вони вже  пожовкли,  та  здалеку нагадували маленькі,  коштовні золоті монетки.  
- Та де ж  вона? Де ходить? — промайнуло  у думках Андрія.  
Він  гортав свіжий номер автомобільного журналу, намагаючись вбити цей до болю довгий, розтягнутий час.  
З того моменту, коли мала прийти Наталка, минуло вже майже пів години — про що виразно свідчив  вкритий пилом годинник, що висів на стіні. 
"А якщо?.."  
Уява Андрія малювала нерадісні картини. 
- А якщо вона взагалі не прийде? Зішлеться завтра на невідкладні справи — і все… "Тяжко виправляти помилки в останню мить", — думалося йому.  
Та що вже там. Завтра, скоріше за все, закінчиться ця короткочасна ідилія, доросла гра в кохання.  
Можливо  це найкращі моменти життя, а можливо й помилка. Тяжко про це судити, коли вам лише по 19, а за плечима вже рік шлюбу.   
Та сьогодні їм конче потрібно зустрітися й остаточно вирішити: бути чи не бути. Розірвати  на шматки — або зв’язати ще міцніше цей Гордіїв вузол. Замислившись, Андрій навіть не помітив, як до нього підійшла Наталка.  
Сьогодні вона виглядала просто неперевершено — в синій оксамитовій сукні, яка ідеально облягала її струнку фігуру. Її темно-русяве, хвилясте волосся було недбало заколоте дерев’яною шпилькою. А трохи  косметики лише підкреслювало  її молоду  красу.  
— Привіт, — тихо мовила вона, легко торкнувшись плеча Андрія.  
— Привіт, — здригнувся він, вирваний із власних думок.  
— Ти запізнилася.  
— А ти, мабуть, прийшов зарано.  
— Так, — ледь посміхнувся він самими кутиками губ.  
— Я думав, ти вже не прийдеш.  
— Що читаєш? — в її світло-карих очах блиснув грайливий вогник.  
— Та так… — буркнув Андрій, але водночас подивився їй у вічі з німим запитанням:  
- Ну що?  Що ти вирішила? 

Вечір, тільки починав опановувати місто. Сонце котилося до обрію, кидаючи останні золоті промені на каштанову алею, якою йшли Наталка та Андрій.  
Вони мовчали, заглиблені кожен у власні думки.  
Він тримав її під руку, а другу засунув у кишеню чорних джинсів, розгублено блукаючи поглядом навсібіч. Він не наважувався дивитися на ту, яка ще була поруч.  

- Чому він каже, що кохає? Чому не може просто піти, не завдаючи болю? — думалося дівчині. Ми – ж  вже стали майже чужими. Щоразу, повертаючись після наших зустрічей, я відчуваю, як між нами росте стіна. Невже він цього не бачить?  
А на обличчі в неї — цілковита байдужість.  
— Присядемо? — першим порушив мовчанку Андрій, вказуючи на найближчу лавку.  
Наталка лише хитнула головою, ковзнувши по його обличчю втомленим, холодним поглядом.  
— Тут гарно, — знову озвався Андрій, через силу натягуючи на лице ледь помітну посмішку.  
Вона промовчала.  
- Що він задумав цього разу? Що скаже? — бентежно думалося їй.  
— Тепер ми майже розлучені. І навіщо псувати одне одному й без того не найкращий настрій?..  
- Не мовчи, будь ласка. Добре? Мовив Андрій.  
— Так, — Вона підняла на нього очі.  
— Пам’ятаєш, як ми вперше пішли в ту кав’ярню? Ти тоді була така говірка…  

Вона пам’ятала.  
Тоді все тільки починалося.  
Ці дні летіли шалено, обпалюючи своїм теплом.  
Пам’ятала, як запізнилася майже на годину на перше побачення, а він уперто чекав на пронизливому лютневому вітрі, зігріваючись тільки надією та цигарками.  
Як  була приголомшена затишком тієї маленької кав’ярні, яка згодом стала їхнім улюбленим місцем.  
Це було майже два роки тому. 
Тоді здавалося, що почуття, яке їх поєднало, — це назавжди.  
Та казка зникла серед сірих буднів, стерлася об відстані, яких, можливо  було б уникнути.  
Усе зіпсували мовчання й наростаюче непорозуміння.  

- Хоч би в нього було трохи більше наполегливості… — думала вона.  
— Ми б не дійшли до цього. Але тепер краще розлучитися. Це буде краще для обох. 
 
— Так, я все добре пам’ятаю, — відповіла Наталка.  
— Тоді ти була більш щира… — додав Андрій.  
— Але ти навіть не кинув палити, — її голос прозвучав з  розчаруванням.  
— Так. В мене  не вийшло…  

Тоді, в їх перший вечір, Наталка була зачарована затишною напівтемрявою кав’ярні, що створювала майже казкову атмосферу.  
Тиха мелодія,  ледь чутно лилася з колонок, і все здавалося трохи нереальним. Вони замовили каву, тістечка й вели невимушену розмову, намагаючись пізнати одне одного ближче.  
— В тебе є хлопець? — Прямо запитав Андрій.  
— Немає, — зніяковіла дівчина, та трохи почервоніла. 
До того вечора її  серце ще ніколи не торкалося кохання.  
— Просто цікаво, — Андрій опустив погляд у свою вже холодну філіжанку кави. Того вечора вони довго не могли розійтися. Стояли під її під’їздом, ніби намагаючись продовжити казку ще хоч на кілька хвилин.  
Андрій тоді спробував її поцілувати.  
— Навіщо?! — Вигукнула Наталка, здивовано та трохи ображено глянувши на нього.  
— Пробач, — зніяковів він.  
— На добраніч, — мовила вона, і  втекла, сховавшись у під’їзді.  


Цигарка згасла, вдарившись об землю.  
Дим повільно розтанув у вечірньому повітрі.  
— Як ти будеш жити далі? — Тихо запитала Наталка.  
— А ми хіба вже не разом? — Андрій уважно дивився їй у вічі.  
— Ти спрощуєш усе: закохалися, посварилися — розбіглися.  
— Ти не відповів на питання. Це ж ти зокрема винен у всьому, — наполягала дівчина.  
— Та я ж не провидець! — обурився Андрій.  
— Мабуть, ні, якщо зміг так вчинити. 
 
Тоді -  жовтневим вечором, вони вперше посварилися.  
— Я не можу більше жити за твій рахунок! — Кипів Андрій.  
— Я не хочу бути утриманцем! Я їду додому й працюватиму там. Там облаштовуватиму наше майбутнє! — Емоції так і летіли від нього.  
— Усе одно ми, хоч і є чоловік та дружина, але - ж  живемо по різних гуртожитках.  
— І ти просто так залишиш мене тут саму?! — Вигукнула Наталка, вражена такими словами. Вона, для себе, вже  розцінила це, як зраду. 

Річ у тім, що батьки Андрія зовсім не підтримували його. Вони вважали, що переїзд в інше місто — повна дурість. А Наталка  хотіла вчитися, здобути вищу освіту. Вона залишилася, а він не міг покинути її саму, хоча його чоловіча гідність страждала від  пропозиції пожити деякий час окремо.  

— Ти справді залишиш мене тут саму? — Повторила Наталка. В очах у неї вже блищали сльози.  
— Обставини змушують, — опустивши очі, пробурмотів Андрій.  
— І кинеш навчання?  

Її найзаповітнішим бажанням була вища освіта для них обох.  
— А за які гроші ми далі будемо жити тут? — Тихо спитав він.  
— Ти ж чоловік… Ти маєш знайти вихід… 
Наприкінці речення її голос стало ледь чути.  
— Але що я можу? — із відчаєм прошепотів Андрій.  
— Не знаю… Але ж ти чоловік… — Відповіла вона, заливаючись сльозами й кидаючись йому на шию. 

— То що я мав тоді зробити? — Озвався Андрій, заглиблений у власну провину. — А що ти зробив зараз? — Наталка  подивилася на нього з болем і докором. Андрію стало ніяково. Перед очима майнули стерті до крові руки — коли взимку він, щоб заробити грошей  обрізав дерева у фермерському господарстві. Згадав нічні зміни таксиста, коли ледве виходив із автівки, бо тіло вже не слухалося. Все це — заради майбутнього, заради них.  
Але тепер…  
Тепер вона бачить лише те, ким він не став.  
— Мабуть, нічого, — прошепотів він.  
— А зараз що ти робиш? Ти не розвиваєшся. Яке у тебе майбутнє… таксист, вантажник?..  
— її голос прозвучав жорстко. Ці слова дуже боляче вдарили.  
— Я віддав тобі всього себе…  
— Але навіть не кинув палити.  

— Давай не сваритися. Забудемо цю тему… — благав Андрій, запалюючи ще одну цигарку.  
— Не пали так часто. Все в тебе ще буде добре. Повір…  
— Вірю… — зітхнув Андрій. Але віра вже не трималась. Вона лише тьмяно тліла десь глибоко всередині.  

Запала тиша. 
У думках Наталки,  виникли слова подруги Марини: "Нащо він тобі? Що вас ще зв’язує?" 
"Я його кохаю».  
«Коли кохаєш — не помічаєш недоліків. Може так воно в тебе і е. Але – ж  він тобі ще й бреше. Каже, що кинув палити — а сам димить, мов паровоз!" 
"Я знаю…" — тоді вона опустила очі. "І ти прощаєш йому обман?!" 
"Я кохаю його…" 
Але сумнів, як дрібне зернятко, вже був посіяний у душі.  
А потім Марина познайомила її з Олександром — і саме в той період, коли Андрій поїхав на заробітки.  
Олександр був уважним, тактовним, ніколи не переступав межу. Але щоразу, коли приходив у гості, знаходив спосіб дорікнути у адресу Андрія, якого знав тільки зі слів Марини. 
- Твій чоловік слабкий. Він тебе не вартий. Він нічого не може. У вас не буде щастя. Казав він. 
Спочатку Наталка обурювалася на такі слова. Але згодом її серце почало вагатися. Їй не подобалося, що Олександр мав рацію. І це боліло більше, ніж відверта образа.  

Вона згадала, як місяць тому Андрій, сяючий від радості, обійняв її та  сказав:  
— У нас тепер є невеличка, але своя квартира. Коли переїжджаємо?  
Як вона розплакалася прямо в нього на грудях, коли він показав їй оту кімнатку з облупленими стінами, та  старим килимом на підлозі. Він бачив у ній їх майбутнє. А вона — лише безвихідь. Вона не могла, не хотіла  кинути навчання. Але тоді їй забракло сміливості сказати правду. Не захотіла ранити. Не захотіла розчавити його останню надію. Хоча сама вже бачила їх майбутнє.  
Наталка перевела погляд на Андрія.  
Він мовчки курив, дивлячись у темряву.  
- Він ніколи не дізнається про справжню причину нашого розлучення, — подумала вона. …  

Була весна. Пора квітів і кохання. Наталка та Андрій стояли на старому поромі, що хитався в такт невеличким хвилям. З його піднятого носа відкривався краєвид на криваво-червоний захід сонця.  
Розпечений диск, ніби зачепившись за горизонт, віддзеркалювався у воді тремтячою, помаранчевою стежиною.  
У небі пливли легкі хмарки, знизу підпалені золотим сяйвом.  
Щось незбагненно чарівне було у тому вечорі.  

— Нумо, кинемо у воду монетку, — запропонував Андрій.  
— Навіщо? — Наталка усміхнулася наївно, ніжно глянувши на нього.  
— Щоб повернутися сюди ще раз.  
Разом. 
Він простяг їй жовтий круглячок, і вона, розмахнувшись, кинула його у воду. Слідом полетіла монета Андрія.  
— Ми ще повернемося сюди. Разом. — промовила вона тоді, і в її голосі було щось таке, що змусило Андрієве серце здригнутися.  
— Звісно, моя принцесо. Обіцяю. Якщо, звісно,  наші монети не вистрибнуть назад на берег…  

Легкий вітер тріпав їм волосся. Над головами кружляли чайки. То була їхня весна. Їх перша весна…  

— Тобі важко думати про наше майбутнє розлучення? — Тепер вже з  тремтячою ноткою запитала Наталка, опустивши очі додолу.  
— Ми самі винні в тому, що сталося, — відповів Андрій.  
— Життя підносить нас угору, а потім кидає донизу…  
— Давай без філософії, — перебила вона, ледве стримуючи сльози.  
— Ти на мене ображена?  
— Ми все одно вже нічого не змінимо. Далі буде тільки більш боляче.  
— Але я кохаю тебе. Я хочу твого щастя. Я зроблю все, щоб ти була щасливою… Давай заберемо заяву про розлучення . Завтра. І все буде як раніше.  
— Знову ти там, я тут?.. — Наталка похитала головою.  
— Я втомилася від невизначеності.  

Над містом опускалася темрява. Сонце зникло, і на темно-синьому небі з’явилися перші зорі.  
Молодий місяць визирав з-за хмар, кидаючи навкруги бліде світло.  

— У мене є ще одна ніч, щоб прийняти остаточне рішення, — тихо мовила Наталка, хоча знала: рішення вже прийняте. Хіба що  диво може його змінити.  
— Завтра все вирішиться, — майже філософськи зітхнув Андрій.  
— Я схиляюся до розлучення. Але душею — з тобою… — дівчина ледь стримувала сльози. Вона сама не знала, чи правильно  робить. Андрій був для неї рідною душею, але вже такою далекою. 
— Серце каже: кохаю. Але душа шепоче: іди. Я не знаю, до чого дослухатись… На мить їй здалося, що диво все ж відбувається.  
— Не плач, кохана, — Андрій ніжно пригорнув її до себе. Вона затремтіла від його рук.  
— Мені боляче, дуже боляче — прошепотіла вона крізь сльози.  
— Я кохаю тебе. Чуєш? Кохаю… Все буде, як раніше…   
- Навіщо ми зустрілися? Навіщо наші долі перехрестилися? — Сльози котилися по її щоках.  
Вона  притислася до нього міцніше. І Андрій ніколи не відчував такого сильного й щирого приливу кохання, як зараз.  

Ніч охоплювала місто. Темне небо мерехтіло зорями, а під ними — двоє, які намагалися втримати те, що вже майже вислизнуло з їхніх рук.  
— Мені час іти, — мовила Наталка, витираючи останню сльозу.  
— Я проведу тебе?  
— Ні. Я сама.  
— Але ж я все ще твій чоловік… Я маю турбуватись про тебе.  
Він витяг з кишені монетку й простяг їй.  
— Це на квиток.  

Вони пішли до зупинки. Йшли поруч, мовчки, але серце Андрія тріпотіло: здавалось, вона знову з ним. Назавжди.  
— О десятій я зателефоную, — його рука м’яко лягла їй на талію.  
Вони зупинилися. Він пригорнув її до себе.  Поцілував.  
— Мій автобус, — прошепотіла вона, відсторонившись.  
— До побачення.  
Забігла всередину, але раптом вибігла назад.  
— Я хочу, щоб у тебе все було добре… — ніжно поцілувала його в щоку й знову сховалась у салоні.  
— До зустрічі, — прошепотів Андрій і, ніби несвідомо, ступив крок за автобусом, який від’їжджав.  

Минуло кілька хвилин. Він повільно дістав із кишені пачку цигарок… І в ту ж мить на руку впав пожовклий листок акації. Він був схожий на монету, ту саму — з весни, що колись летіла у воду…  
Вона вернулася. Вислизнула з води. Як їх кохання, яке на друзки розбилося, об жорстоке буття.