Чарівний ранок

Місто, оповите ранковою прохолодою, ще купалося в сонній млості, коли сон дівчини був несподівано перерваний. Вона не любила рано вставати. Ненавиділа неприємний процес підйому зі сну, впихування в себе, зовсім незрозуміло навіщо, сніданку і ще більш не приємний похід до школи. І вся ця зміна теплої піжами на курточку та холодну вулицю ще й з підйомом о 7 ранку!

Але такий ранок позаду. Тепер було літо, що сягнуло своєї половини. Можна вдосталь висипатися, без сором'язливості, прокидаючись перед обідом.

А сьогодні щось пішло не так. Чомусь її мозок так швидко відпочив і захотів поспостерігати за магією ранкової природи.

Дівчина неохоче обвела кімнату поглядом і зупинилася на електронному годиннику, що показував 5:01 ранку. Ні, так рано вона не встане! Але цікавість вирішила інакше. На штору застрибнув сонячний промінець, відкидаючи тінь квітки. Адже багатоповерхівка розташована так, що Сонце у вікно її кімнати світить тільки після обіду, та й то кілька годин. Тепер треба було зрозуміти, звідки до неї в гості прийшов промінь. Вона встала, взувши ноги в улюблені, м'які капці, неквапливо вдягнувши махровий халат, і попрямувала до вікна, закритого шторами. Виявилося, це відображення від вікна шістнадцятиповерхівки, що стояла неподалік. Сонце покрило її своїми яскраво-жовтими променями. Птахи заливались на різні голоси, влаштувавши концерт.

Дівчина вирушила на кухню. Вона навстіж відчинила вікно і в кімнату увірвалася прохолодна свіжість ранку. Стоянку, з сонними автомобілями, почали огортати сонячні промені. Тихо та невагомо їхав перший автобус. Її розум турбували свіжі думки, і від сонного туману не залишилося й сліду. У чашці вже розмістився гарячий чай і дівчина сіла біля відкритого вікна. Вона опустила свій погляд у тишу вулиці. «І нехай увесь світ зачекає», — промайнуло з насолодою в голові. Це був її, маленький і водночас всеосяжний, чарівний Рай.

Вона точно не піде ще спати! Вона швидким кроком вирушила на балкон. Дівчина стрімко увійшла до залитої Сонцем кімнати і, зробивши кілька кроків, завмерла. Вся краса персикової зали, що потонула в Сонці, вливалася в душу дивним теплом. Але її ціль не в цьому. Вона відчинила всі вікна балкона і обвела поглядом безмежність горизонту. Сонце, яке жорстоко обпалюватиме спекотними променями вдень, зараз пестило її обличчя. Дув легкий прохолодний вітерець, похитуючи листя дерев, і ніжно ворушачи волосся. Селище, яке близьке до поглинання містом, окружна дорога, заводи, поля, що розкинулися кілометрів на десять до горизонту, і маленька річечка були огорнуті ранковим димчастим туманом. Двір ще був порожній і приголомшливо тихий без дітей. Світ без людей розбурхував розум, розтікаючись по венах чарівною свободою.

Годинник показав шість годин і люди стали похмуро йти на роботу, вигулювати собак, що радісно бігають. Вітерець зник. Димка розчинилася. Сонце вийняло свою палку лють і стало припікати.

Вона повернулася на кухню, та й там вся магія природи закінчилася. Вулиця наповнилася шумом машин і виглядом людей, що вічно поспішали. Прохолода пішла у небуття.

Хто знає, чи зможе вона побачити це знову? Чи розкриє ранок їй свої таємниці знову? Чи дасть відчути все, що й сьогодні?

Ранок назавжди пробудив любов до себе. Він подарував їй частинку себе.

                                                                                                           Літо 2010