Розділ 2- Шрам

Капелюх упав з Жанової руки. Вони сіли, боячись атаки Сеетів. Інколи так буває, що Сеети влаштовують пастку. Вони ж завжди щось охороняють, а тут цілий оазис посередині пустелі.

Але жодного Сеета на горизонті не було. Рафаель витер обличчя своєю чорною курткою, а потім глянув на синє небо.

«9-й день від ДОЩУ»- писало в записнику.

Він дістав перо і дописав:

«Ми знайшли оазис».

-Почекай,- поклав руку на плече Жан.- Рано радіти.

Рафаель спохмурнів. Дитина всередині нього хотіла скакати від щастя.

-Ти дивився фільми про загублених в пустелі? Вони місяцями блудять по пісках, а потім, коли їжа та вода закінчується, а ноги не тримають тіло, їм раптом видніється маленький острівець, де є все, чого вони бажають. А тоді рас!- і нема ні мандрівника, ні острівця. Сам диявол їх підкупає.

Рафаеля насторожило перше слово.

-Фільми?- перепитав.

-Фільми,- цілком серйозно повторив Жан, натягуючи капелюха на мокре волосся.- Таке слово справді існує. Це одне із тих слів, які блукавці часто забувають, через те, що не використовують їх.

-Це як?

-А отак,- Жан повеселішав.- Чи пам’ятаєш ти слово «телескоп»?

Рафаель кидав червоними білками то на небо, то на оазис.

-Це якась машина?

Жанові пальці пірнули в пісок, приємно шиплячи.

-Колись я розкажу тобі. Але годі, давай вирішимо, що нам робити.

Рафаель чихнув. Куртка висіла на плечі. Бажання насипати в рот пісок і пережувати його не давала спокою.

-Ми мусимо туди піти.

Жак вийняв пальці.

-Пам’ятай про підкуп диявола.

-Та байдуже мені на диявола,- крикнув він.- Залишусь тут- однаково помру. Я все ще людина, щоб не вірити в дива.

Жан замислено прицмокнув.

-Хм-м…Так, ти однаково помреш, а я? Мені ще б кілька тижнів протягнути.

Рафаель обурився. Залишок життя в його тілі був настільки малим, що кожна секунда, проведена на піску, виглядала дурістю. Як стара скрипляча шафа, він піднявся та покрокував в сторону оазиса.

-Бувай Жан.

Він і не глянув в його сторону. Сил вистачило тільки щоб мляво махнути рукою. Коли спустився з пагорба, то побачив, яким великим є це місце. Навряд чи це таке велике марево. А якщо і марево, то й нехай. Ліпше помирати межи прохолодних високих сосен, нехай і несправжніх. Аніж тонути у їдкому сухому піску, нехай і до біса справжньому.

Рафаель чув якісь кроки неподалік. Він плентався, мов заплутаний черв’як. Його власний хвіст майорів йому перед лицем.

Ще кількасот кроків, і тепер і дурню стало б ясно- оазис справжній.

-Ха-ха!- прокричав, як міг.- От і йолоп Жан! Він пропустив єдине живе місце на цій землі.

Зліва за спиною почулося шурхотіння.

-Не пропустив.

Жан лише на кілька кроків відстав від нього.

Вони зайшли в ліс разом. До них відразу долинув спів пташок. «Пташки!»- зомлів від щастя Рафаель. Це перший знак. Другий знак- це трава. Колюча трава, гілки дерев, що б’ються об зсохлі руки і залишають рани на тілі- це пробуджувало в них життя. І третій знак- шум. Шум, а вірніше мова дерев, якими вони перемовлялись і нашіптували один одному свої секрети. Прям як у старому світі.

Рафаель ступив сім кроків, а тоді упав на землю. Грунт розмазався по його щоках. Він, як вдесяте вмираючий труп, проповз ще кілька кроків і сховався за великий камінь.

-Що ти робиш?- спитав Жан.

Рафаель сперся об камінь.

-Ховаюсь,- відповів.- Не хочу бачити пустелю. За каменем її не видно, куди не глянь. Якщо вмру зараз, щасливий.

Жан з жалем глянув на друга.

-Я піду знайду води. Якщо ти поїси, тобі відразу треба буде вода.

Пішов. Рафаель лишився сам.

І так хвилина за хвилиною, наче години, тягнувся час. Рафаель наполовину осліп. Натягнув свою куртку на плече і спробував заснути. Зрозумів, що це смерть підступає до горла.

-Ні!- сказав собі.- Засну- вмру. Ну ж бо Раф, що ти як дурний! Не може бути, щоб ти вмер, дійшовши до раю.

Зробив одну спробу підвестися. Лікоть підвернув його, і скинув головою вниз. Ніс розквасило об маленькі камінці.

-Та щоб світ перевернувся!

Він відчув, як життя поволі угасає.

-Ні-ні-ні,- усмішка сама наповзла на нього,- ще що надумав.

Очі майже геть відмовили. Залишилась одна маленька цятка, яку він бачив.

-Нехай буде по-вашому!

Рафаель кинувся кусати свіжу зелену траву, набиваючи нею повний рот. Подібно до корови, він ковтав згустки із трави і землі, і вже не відчував смаку. Раптом його зуби вдарилися об сухий корінь.