Розділ 1- Оазис

Він сповільнив крок і прислухався. Тихий свист пронісся десь поруч. За свистом подув вітер. Може, це метеорит? Кап! Щось потрапило йому на ніс. Щось рідке і тихе.

Рафаель зупинився і роззирнувся по сторонах. Знову свист, а потім вітер. Тільки тепер вже ближче. Навколо нього, мов музичний інструмент, заграла мелодія із коротких «кап!». Небо затягнулося, хмаринки вмить щезли. Не встиг отямитися, як вже стояв повністю мокрий. Його дурнувата чорна шапочка була просочена дивною рідиною. Рафаель зняв її. Витиснув всю рідину, і та цівкою покотилась на пісок.

 Темне, як ніч, волосся почало вбирати в себе рідину. Голова швидше за одежу стала мокрою і холодною. Його охопило приємне відчуття, ніби вперше за тисячу днів позбувся шкребучих думок. Рідина стікала з волосся на ніс, щоки і вуха, приємно холодячи їх. Тоді він склав свої долоні в човник, так, ніби збирався пити, і чекав. За мить кілька капель впали у човник. Спритно підніс долоні до носа і вдихнув. Пахне добре, свіжістю. Лизнув. І на смак приємно. Врешті останнє- човник розкрився і капля потрапила у широко розплющене око. Секунда…дві. Не пече. Ага, тепер ясно.

Це точно дощ.

Рафаель закліпав, аби вивести рідину з зіниці. Ця рідина, ніщо інше, як вода. І дарма ж він переживав! Вся недовіра через те, що вже з дві тисячі днів не бачив дощу. Не бачив і не чув. Вже й забув, що з неба може капати не лише піщаний пил.

Три дні він тікав він СЕЕТа. Напевно, старого. Старі сеети завжди бігають повільніше, але вони більш витривалі. Від них можеш тікати до десяти діб. Не зможеш ні спати, ні їсти, а лише ковтатимеш бруд пісків і ловитимеш лицем каміння, шо відколюється від велета. На цей раз Рафаель добряче нахапався. Здається, він зловив піщанку. Зараз йому не завадила б вода з малиновим соком. Та де її взяти?

Спливло дві хвилини. Дощ закінчився. Рафаель ледве встиг набрати пів човника, аби випити все за раз. Тоді видихнув. Видих видався сумнішим, ніж плач сотні дубів. Звісно, як перший за дві тисячі днів, цей дощ мав право на життя. Але який же він короткий!

-Стоп!- гукнув сам до себе Рафаель. У цій пустелі він завжди говорив сам до себе. Це єдине, що не вбивало його.- Це історична подія! Дощ вперше за стільки днів.

Він приклав руку до чола, щось пригадуючи.

-Я думаю, слід почати нове літочислення. Минула точка старту- зіткнення двох сеетів, вже давно пережила себе. Та й будемо реалістами, куди зіткненню двох велетенських потвор до ДОЩУ! Це ж неймовірно! Краплі падають з неба, і не вбивають, а просто приємно охолоджують. Вони такі м’які, тягучі, смачні…

Раптом видихнув, розуміючи, що його занесло.

Тоді права рука пірнула у внутрішній карман сорочки і дістала записник. На титульці був намальований дивний прилад- будка неправильної форми на колесах, з дивними вилами спереду і ззаду. Рафаель слабо пам’ятав що це таке, тож щовівторка промовляв назву будки вслух, аби не забути.

-Екскаватор, викопує і перевозить пісок та інші матеріали, щоб потім побудувати з нього будинок.

Собі ж думав, що якби будував будинок, то робив це з будь-чого, але не з піску.

Він відкрив записник з чудо-приладом і подивився на записи. На сторінці писало: «Сьогодні: 1074-й день від зіткнення двох сеетів.» Уважно прочитав це. Після дістав перо і маленьку баночку з чорнилом. Відкоркував її, опустив перо і різким замахом закреслив написане. Врешті, перегорнувши сторінку, кривим почерком написав:

Еврика! Сьогодні: 1-й день від ДОЩУ.

З явним задоволенням він закрив записник і поклав його назад в карман. Тоді підняв свій невеличкий наплічник і рушив.

Рафаель ішов три дня і три ночі, не даючи собі шансу на перепочинок. Дощу більше по дорозі не траплялося, та і місць, де можна було би набрати воду, теж не було. Рафаель засихав від спраги, а тим часом його мучив голод. Живіт крутило настільки сильно, що якби в радіусі ста метрів раптом опинився хтось живий, він би почув звук і нашорошився. Але живих поблизу не було. Тих небагатьох живих, яких знав до цього, напевно вже давно немає. А наймілкіші гадюки, що копирсаються в піщаних урвищах, повмирали від нестачі здобичі.

Цей період року завжди видавався смутним. Період, коли ще не смертельно холодно, але й не жарко. Вся рослинність помирає, а дрібні живі істоти, що якось пристосувались до цього апокаліптичного виживання, лізуть у свої нори. Насправді, не було вже такої чіткої межі між «жарко» і «холодно». Не було вже ні зими, ні осені. Вічне літо в найгіршому його прояві. А інколи льодяні брили нагромаджуються. Тоді зрозуміло- десь в світі почалась зима. А для Рафаеля це лише хороший спосіб поповнити запаси прісної.

На четвертий день його оглушило. Це трапляється тому, що інколи тижнями ти не чуєш жодного звуку і живеш в суцільній тиші, а раптом тобі до вуха долинає глухий удар кам’яної ступні по земній корі. Здається, до самого ядра землі дістає.

Це був сеет. Велетенська брила каменю, що головою підпирає небо. Чим ближче він, тим моторошнішим стає. Очі- два маяки, які світять на сотні миль. Рот- скісна лінія, неначе якась дитяча рука намалювала її. Це єдина істота, яка трапляється Рафаелю стабільно ось уже кілька тисяч днів. Сам по собі сеет дурнуватий, не наділений людським розумом. Дарма що його нога може розтоптати сотні людей за раз. Якщо подумати, то він більше нагадує якийсь вид мавпи, ніж людину. Але ходить на двох і швиряється камінням, якщо вдасться. Якщо помітить- буде гнатись. А дожене- розплющить.