Останній потяг до Нового року

Пролог

Лондон, Англія. 6 грудня 1895 року.

Зима прийшла до Лондона непомітно, але цього ранку місто вже було вкрите білою ковдрою снігу.

За високими вікнами маєтку Монтгомері повільно кружляли сніжинки. Вони осідали на кам'яних перилах балконів, гілках старих дерев та дахах сусідніх будинків. Сад, який ще кілька тижнів тому тішив око останніми осінніми барвами, тепер здавався зовсім іншим — тихим, холодним і майже казковим.

Особливо гарно виглядала стара троянда біля балкона. Її темно-червоні пелюстки ще трималися на тонких гілках, попри мороз. Здавалося, навіть зима не могла змусити її здатися.

У великій спальні на другому поверсі панувала тиша.

Важкі кремові штори були трохи розсунуті, пропускаючи до кімнати бліде ранкове світло. Біля каміна ледь жевріли вуглини, а на невеликому столику стояла порцелянова чашка з недопитим чаєм. Поряд лежала розгорнута книга, між сторінками якої виднівся тонкий шовковий закладник.

Аделіна Монтгомері ще спала.

Вона лежала на боці, загорнувшись у теплу ковдру, а її темне волосся розсипалося по подушці. На обличчі не було звичного виразу стриманості, якого від неї вимагало виховання. Уві сні вона здавалася молодшою, спокійнішою і, можливо, трохи щасливішою.

Тихий стукіт у двері порушив ранкову тишу.

— Міс Аделіно?

Відповіді не було.

За кілька секунд стукіт повторився.

— Міс Аделіно, дозвольте увійти?

Дівчина ледь помітно поворухнулася, але очей не розплющила.

Двері обережно прочинилися, і до кімнати зайшла місіс Грейс — старша покоївка, яка служила в маєтку вже багато років. У руках вона тримала тацю зі свіжим чаєм, а на обличчі мала звичний вираз людини, котра давно навчилася не дивуватися примхам молодої господині.

— Добрий ранок, міс.

— Ні... — сонно пробурмотіла Аделіна, ховаючи обличчя під ковдрою.

Місіс Грейс зупинилася біля ліжка.

— Перепрошую?

— Якщо це добрий ранок, то я воліла б побачити його трохи пізніше.

Покоївка ледь стримала усмішку.

— Боюся, сонечко, сьогодні це неможливо.

— Чому? Хіба сонце вже встигло поскаржитися моєму батькові, що я надто довго сплю?

— Ваш батько вже снідав і просив передати, що очікує вас унизу.

Аделіна повільно розплющила одне око.

— І це все?

— Ні, міс. Сьогодні має прибути посланець із Единбурга.

У кімнаті запала коротка тиша.

Аделіна підвелася на ліктях і подивилася на покоївку.

— Із Единбурга?

— Саме так.

— Чудово. Отже, навіть пошта вирішила нагадати мені про речі, які я воліла б забути.

Місіс Грейс поставила тацю на столик.

— Міс, ви ж знаєте, що ваш батько не любить, коли ви так говорите.

— А я, як бачите, не дуже люблю, коли мені нагадують про майбутнє, якого я не обирала.

Покоївка нічого не відповіла. Вона лише підійшла до вікна й трохи розсунула штори.

Кімнату наповнило холодне зимове світло.

— Погляньте, який гарний сніг, — промовила вона. — Справжній подарунок до Дня святого Миколая.

Аделіна перевела погляд на балкон.

— Так. Шкода тільки, що навіть сніг не може засипати всі неприємності.

Вона відкинула ковдру й сіла на краю ліжка. На мить затримала погляд на маленькій музичній скриньці, що стояла на комоді. Це був подарунок матері, яка померла кілька років тому. Усередині лежала маленька срібна фігурка балерини, а мелодія, яку скринька відтворювала, завжди повертала Аделіну до дитячих спогадів.

Тоді все було простіше.

Мати дозволяла їй бігати садом, читати романи до пізньої ночі й мріяти про подорожі. Вона ніколи не говорила, що донька повинна посміхатися певним людям, відповідати на незручні запитання чи виходити заміж лише тому, що так буде вигідно родині.

Аделіна торкнулася кришки скриньки.

— Іноді мені здається, що мама була єдиною людиною в цьому домі, яка справді мене розуміла.

Місіс Грейс на мить опустила очі.

— Ваша матінка дуже вас любила, міс. І, я певна, вона хотіла б бачити вас щасливою.

— Тоді їй, мабуть, було б неприємно дізнатися, що її доньку збираються видати заміж за чоловіка, якого вона майже не знає.

— Не поспішайте з висновками. Можливо, усе складеться краще, ніж ви думаєте.

Аделіна сумно всміхнулася.

— Ви завжди намагаєтеся знайти щось хороше навіть там, де його немає.

— Це допомагає пережити зиму, міс.

— А мені здається, що іноді зима живе не надворі, а всередині людей.

Місіс Грейс не знайшла, що відповісти.

За пів години Аделіна вже стояла перед великим дзеркалом у своїй спальні.

Покоївка допомогла їй одягнути світлу денну сукню з високим комірцем і довгими рукавами. Темне волосся зібрали в охайну зачіску, залишивши кілька м'яких пасом біля обличчя. На шию Аделіна одягнула тонкий золотий ланцюжок із невеликим кулоном у формі серця.

— Вам дуже личить цей колір, міс, — сказала місіс Грейс, поправляючи мереживо на рукаві.

— Дякую. Хоча сумніваюся, що сьогодні мій вигляд когось цікавитиме.

— Не кажіть так. Ви донька цього дому. Звісно, усі дивитимуться на вас.

— Саме цього я й боюся.

Аделіна підійшла до балконних дверей і відчинила їх.

Холодне повітря відразу торкнулося її обличчя. Вона вийшла на балкон, обережно тримаючись за холодні перила. Звідси було видно весь сад: засніжені доріжки, кам'яний фонтан і стару лавку під деревом, на якій вона колись любила сидіти разом із матір'ю.

Десь унизу двоє садівників розчищали доріжку від снігу.

Аделіна вдихнула морозне повітря.

— Якби можна було просто піти звідси, — прошепотіла вона.

— Міс Аделіно, ви застудитеся, — почувся голос покоївки.

— Ще хвилинку.

Вона подивилася на небо. Сніг падав усе густіше, вкриваючи сад білою пеленою. На мить їй захотілося залишитися тут назавжди — без батькових наказів, без світських обов'язків і без розмов про шлюб.

Та мрії, як відомо, не завжди мають звичку здійснюватися.

Сніданкова зала маєтку Монтгомері була просторою й оздобленою у світлих тонах. На стінах висіли портрети предків, а посередині стояв довгий стіл із полірованого темного дерева.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше