ГЛАВА 1

Кава з вокзального автомата смакувала паленим ячменем і теплою хлорованою водою. Кармен Мунтяну зробила ковток, скривилася й поставила пом’ятий паперовий стаканчик на підвіконня. Спина затекла. Сім годин у переповненому мікроавтобусі від Сучави до кордону, довга черга на митниці через збій у румунській базі, а тепер ця чергова частина з високими цегляними склепіннями, де пахло вогкими шинелями та старою підшивкою газет. Вхідні двері важко рипнули, впускаючи протяг і сирий вугільний дим із перону. У коридор увійшов чоловік у розстебнутій чорній куртці, з якої стікали краплі мжички. На плечі висів обшарпаний шкіряний рюкзак, у руках була товста картонна папка зі шнурками, що вже розтріпалися.

Він озирнувся, мигцем ковзнув поглядом по черговому сержанту за склом і зупинився на Кармен. Оцінив темну практичну куртку, кросівки без яскравих емблем і поставу людини, яка надто рівно тримає плечі для звичайної пасажирки.

— Мунтяну? Майор? — голос у нього був глухий, трохи хрипкий від вогкості.

Кармен підвелася, автоматично заправивши коротке темне пасмо за вухо.

— Так. Майор Мунтяну. Добрий вечір.

Він витер вологу долоню об край джинсів і тільки потім протягнув руку:

— Бортниченко. Олександр. Можна просто Сашко, бо на ці протокольні «Олександри Васильовичі» в нас часу обмаль. Ходімо, він у другій кімнаті. Сидить, сопе.

Слідча кімната чергової частини нагадувала пенал: облуплені зелені стіни, довгий стіл під пошерхлим оргсклом і дві табуретки, прикручені до підлоги важкими кутниками. Міхай Кожокару сидів у кутку. Безформний синій спортивний костюм, важке дихання через ніс, сиві немиті патли, що прилипли до чола. Зап’ястки спереду стискали сталеві браслети, з’єднані коротким ланцюгом. Побачивши Кармен, він навіть голови не підвів лише скривив сухі, потріскані губи.

— Живий, цілий, тиск сто сорок на дев’яносто, — Бортниченко ляснув папкою по склу столу, розв’язуючи вузли. — З речей: годинник механічний радянський, ремінь без пряжки, шнурки від кросівок, сорок три гривні дріб’язком і дві пачки сигарет без фільтра. Тютюн черговий вилучив, у вас у потязі палити однаково не дадуть.

Кармен сіла навпроти, витягла зі свого планшета румунський пакет екстрадиційних формулярів. Швидко проглянула український опис вилученого майна, порівнюючи з копією ухвали суду.

— Де медикаменти? — вона підняла очі на Бортниченка. — У нього в списку препаратів від гіпертензії був каптоприл і ще якась німецька дрянь. Тут немає.

Бортниченко ляснув себе по кишенях куртки, насупився, потім поліз у бічну кишеню рюкзака й витяг наполовину вичавлений блістер.

— Ось. Наш фельдшер в ізоляторі крутив, перевіряв, чи фольга не переклеєна. Знаєш, які зараз умільці? Замість порошку від серця можуть туди пральний порошок забити або кислоту. Тримай.

Кожокару хрипко кашлянув і процідив румунською:

— Вони прострочені. Ще в серпні термін вийшов. У мене від них печінка горить.

— Закрий рота, — так само румунською відрізала Кармен, не змінюючи тону. — Будеш у Бухаресті в лазареті скаржитися. Там свіжі видадуть.

Бортниченко хмикнув, спостерігаючи за ними:

— О, бачу, спільну мову знайшли без перекладача. Давай розписуйся ось тут, тут і на четвертому аркуші внизу.

Кармен поставила розмашисті підписи. Бортниченко дістав круглу гербову печатку. Подушечка з мастикою виявилася майже сухою. Він подихав на гумову матрицю, сильно притиснув до паперу й коротко гупнув по ній кулаком. Відбиток вийшов блідо-фіолетовим, але герб читався.

— Готово. Тепер він офіційно ваш головний біль.

Сержант конвою допоміг Кожокару підвестися. Той кректав, наче йому викручували суглоби, хапався скутими руками за коліна.

— Нога, — бурмотів арештант. — Защемило. Не можу наступати.

— Підеш, — спокійно сказав Бортниченко, підштовхуючи його до дверей. — До перону тридцять метрів. Не впадеш.

На пероні першої колії вітер пробирав до кісток. Пахло мокрим шлаком і паленою соляркою маневрового тепловоза. Потяг «Чернівці — Бухарест» складався всього з чотирьох вагонів. Темно-зелені, старі, з запітнілими вікнами й облупленими маршрутними табличками на бортах.

— Дякую за сприяння, майоре, — Кармен підняла комір, ховаючи підборіддя від вологого пориву. — Далі наша юрисдикція. Гарного вечора.

Вона чекала, що він розвернеться і піде в бік виходу до міста, де блимали жовті ліхтарі привокзальної площі. Але Бортниченко стояв на місці. Потім заліз у кишеню, витяг бляшану коробочку з м’ятними льодяниками, відкрив, простягнув їй:

— Будеш? Горло дере від цієї вогкості.

— Ні, дякую.

Він кинув одну цукерку до рота, поправив рюкзак і рушив… уздовж вагона. До тих самих робочих дверей, біля яких черговий провідник перевіряв квитки у двох літніх жінок.

Кармен завмерла, відчуваючи, як усередині миттєво спрацьовує звичний професійний запобіжник:

— Бортниченко. Куди ви?

Він зупинився, озирнувся, тримаючи в пальцях довгий зелений бланк міжнародного квитка.

— Як куди? У вагон. Поїзд зараз рушить, а в мене взагалі-то плацкарта на нижню полицю.