Щоденник XXI — Чорна смерть

1347 рік — перші чутки

Я був у генуезькому торговому місті на берегу Чорного моря коли прийшли кораблі.

Не звичайні кораблі — я побачив різницю ще від пристані. Вони стояли на якорі і не заходили в порт. На палубах — люди. Але щось не так. Рухів замало для живого екіпажу.

Портові чиновники поїхали на човнах подивитись.

Повернулись швидко.

Говорили між собою тихо і з тим виразом що я вже навчився впізнавати — людина що побачила щось що не хоче бачити але мусить щось робити з побаченим.

Потім один з них підняв голову і щось крикнув — голосно щоб чули всі на пристані.

Я зрозумів.

На кораблях — мертві і вмираючі. Хвороба.

Кораблям наказали йти геть.

Але було пізно — кілька людей вже зійшли на берег. Кілька щурів вже зістрибнули з канатів.

Записав: кораблі з мертвими. Щось прийшло зі сходу разом з торгівлею. Відчуваю що це буде велике. Дуже велике.

1347 рік — осінь

Воно поширювалось швидше ніж будь-яка армія.

Я ходив між містами і бачив як змінювались — спочатку кілька хворих потім більше потім дуже багато. Симптоми однакові скрізь — пухлини під пахвами і на шиї і на стегнах. Жар. Потім — темні плями на шкірі. Потім смерть — часто за кілька днів.

Люди вмирали швидко.

Не як від звичайної хвороби — по одному поступово. Тут — цілими сім'ями цілими вулицями. Ранком людина здорова ввечері вмирає.

Я ходив між хворими і допомагав де міг.

Не боявся — моє тіло відбивало хворобу швидше ніж вона встигала закріпитись. Відчував іноді слабкість на кілька годин — потім проходило. Так само як загоювались рани.

Але бачити як вмирають — інше.

Це не минало.

Записав: хвороба не бере мене. Але бере всіх навколо. Це — окремий вид самотності. Стояти серед смерті і знати що тебе вона не торкнеться. Не радість — тягар.

1348 рік

Я прийшов до одного міста і не впізнав його.

Не тому що змінилось фізично — вулиці ті самі будинки ті самі. Але тихо. Не нічна тиша — денна. Серед дня коли мали бути люди і шум і рух — тиша.

Я йшов по головній вулиці і рахував.

Кожен третій будинок — хрест на дверях. Знак що всередині хворі або мертві.

Кожен третій.

Я зайшов до церкви — там були люди. Небагато. Вони молились — тихо і з тим виразом що буває коли молитва вже не прохання а просто — останнє що лишилось робити.

Священик стояв попереду — сам хворий видно по обличчю. Але стояв і говорив.

Я сів і слухав.

Він говорив про кінець світу — не злякано а спокійно. Ніби давно прийняв і тепер просто повідомляв.

Я думав — це не кінець світу. Я бачив кінці і початки. Це — страшне але не кінець.

Але йому не сказав.

Не моє місце говорити людині що молиться що вона помиляється щодо кінця.

Записав: місто вмирає. Не метафора — буквально. Кожен третій будинок позначений. Священик сам хворий але стоїть і говорить своїм людям. Це — мужність. Тиха і непомітна але справжня.

1348 рік — пізніше

Я зустрів лікаря.

Молодий — років тридцять. З тим виразом людини що не спить вже кілька днів але не зупиняється. Він ходив між хворими і щось робив — не лікував в повному сенсі бо не знав як. Але полегшував.

Вода. Їжа для тих хто міг їсти. Чисті пов'язки.

Дрібниці що мало що змінювали для смертельно хворих.

Але він робив.

Я ходив за ним кілька днів і допомагав — носив воду і їжу і все що він просив. Він не питав хто я — просто приймав допомогу і продовжував.

Одного вечора ми сиділи на вулиці між двома будинками і він їв — швидко і без смаку як їдять коли треба а не коли хочеться.

Сказав не дивлячись на мене — ти не хворієш.

Я сказав — ні.

Він сказав — я теж. Вже кілька місяців серед хворих і — ні. Не знаю чому.

Я сказав — деяким щастить.

Він подивився на мене.

Сказав — не думаю що це щастя. Думаю що є причина. Якась різниця між тими хто хворіє і тими хто ні. Якщо б знати яка — можна було б зрозуміти як зупинити.

Я думав про Ібн Сіну і його розмови про рівновагу тіла.

Сказав — може колись зрозуміють.

Він сказав — може. Але не я і не зараз.

Встав і пішов до наступного хворого.

Записав: лікар що не спить і не зупиняється. Не тому що може врятувати — не може. А тому що не може не робити хоч щось. Це — теж відповідь на питання що таке людина.

1349 рік

Євреїв звинуватили в отруєнні криниць.

Я чув про це в кількох містах — різних країнах різних народів але та сама розповідь. Євреї отруїли воду. Євреї викликали хворобу. Євреїв треба покарати.

Логіка страху — завжди однакова.

Коли щось незрозуміле і страшне — знайти того на кого показати. Щоб страх став конкретним. Щоб можна було щось зробити з цим страхом.

Я ходив між містами і бачив що робили.

Не буду писати детально — бачив вже таке в різних формах в різних епохах. Завжди однаково виглядає і завжди однаково соромно.

Записав тільки: страх шукає винного. Завжди знаходить не того. Це — найстаріша людська помилка. І найнепробачніша бо люди знають що роблять і все одно роблять.

1350 рік

Я йшов через поля.

Весна — і поля зелені. Але порожні. Не тому що не посіяли — тому що нема кому збирати. Тих хто сіяв минулого року — багатьох вже немає.

Я зупинився на краю поля і дивився на зелену пшеницю що росла сама по собі без будь-якої людської участі.

Земля не знала що відбулось.

Просто росла.

Я думав про мільярди років що бачив. Про астероїд що знищив динозаврів. Про льодовики що накривали цілі континенти. Про вулкани що затьмарювали небо на роки.

Земля пережила все це.

І людство — переживе це теж. Я знав це так само певно як знав що сонце завтра зійде. Не тому що оптиміст — тому що бачив вже. Після кожного падіння — підйом. Не одразу. Не легко. Але завжди.