Щоденник XX — Після вогню

1258 рік — одразу після

Я йшов від Багдаду на захід.

Мішок з рукописами важив небагато — там було не так багато як хотілось би. Але щось. Кілька текстів що я впізнав — один з перекладів Арістотеля що бачив у руках перекладача. Медичний трактат що міг бути пов'язаний з Ібн Сіною або його учнями. Ще кілька — не знав точно що але папір з текстом завжди краще ніж попіл.

Я йшов і думав що робити з тим що несу.

Не залишати собі — це очевидно. Одна людина ненадійний архів навіть якщо ця людина — я. Треба знайти місце де зберігатимуть. Людей що продовжать.

Але де.

Захід — там теж нестабільно. Хрестові походи що йшли вже кілька поколінь. Дрібні королівства що воювали між собою. Церква що контролювала що можна читати а що ні.

Але десь там — вже починалось щось нове.

Я відчував це по чутках що долинали через торговців. Про міста де знову почали вчитись. Про людей що питали ті самі питання що питав Сократ і аль-Хорезмі і Ібн Сіна.

Треба йти туди.

Записав: несу кілька рукописів і повну голову того що бачив. Іду на захід. Знання що врятував Багдад — вже в дорозі в різних напрямках. Моя частина — невелика. Але моя.

1260 рік

Зупинився в невеликому місті на краю того що колись було перським світом.

Тут жили вчені — не так як у Будинку мудрості. Менше і скромніше. Але живі і допитливі і такі що розуміли що сталось і намагались зберегти що могли.

Я знайшов одного — немолодий з тими обережними рухами людини що звикла цінувати речі. Він збирав рукописи — все що приносили біженці з Багдаду і інших міст.

Я дав йому те що ніс.

Він взяв — обережно як беруть щось живе. Переглянув. Кивнув — тихо і серйозно.

Запитав звідки я.

Я сказав — з Багдаду. Встиг взяти небагато.

Він сказав — кожен аркуш важливий.

Я сказав — знаю.

Ми помовчали.

Потім він сказав — є й інші що несуть. З різних міст. Більше ніж я думав спочатку. Може не все загинуло.

Я думав про перекладача якому казав робити копії.

Сказав — хтось встиг розіслати раніше. До того як прийшли.

Він подивився на мене — запитально.

Я сказав — просто відчував що треба поспішити.

Він кивнув — ніби це пояснювало все.

Записав: рукописи передав. Вони в надійніших руках ніж мої — він знає що робити з ними. Я — просто переніс. Кур'єр між тим що горіло і тим що може вціліти.

1270 рік

Я ходив між містами і дивився що лишилось.

Не тільки руїни — люди. Ті що вижили і йшли далі. Вчені що втратили свої бібліотеки але не втратили те що було в головах. Лікарі що продовжували лікувати без трактатів — бо знали напам'ять. Математики що вчили учнів усно коли не було паперу.

Знання — живучіші за будівлі.

Я зустрів одного вченого — молодий ще. Він вчився в Багдаді до того як прийшли монголи. Встиг піти за кілька місяців до падіння — його вчитель відіслав сказавши що відчуває що треба.

Він розповідав про свого вчителя з тим виразом що буває у людей що говорять про когось важливого і вже втраченого.

Я запитав як звали вчителя.

Він назвав ім'я — я не впізнав. Але описав — старий що сидів у дальніх кімнатах Будинку мудрості і перекладав.

Я впізнав.

Той перекладач якому я казав робити копії.

Я сказав — я знав його.

Молодий вчений подивився на мене.

Сказав — він говорив про тебе. Про якогось чужинця що прийшов і сказав поспішати з копіями. Казав що той чужинець мав очі людини що знала що буде.

Я мовчав.

Він сказав — він встиг розіслати багато. Більше ніж хтось знає. До кількох міст до кількох людей що він довіряв.

Потім сказав тихо — а сам не пішов. Залишився зі своїми книгами до кінця.

Я думав про нього — той перекладач що сидів над Арістотелем і не підіймав голови. Що працював швидше після моїх слів. Що лишився.

Записав: він лишився. Я не знаю чи правильно це — лишитись з книгами коли можна було піти. Але він вирішив що важливіше. Це його право.

Копії що він розіслав — живуть. Через них — він теж живе.

Це не розрада. Але це правда.

1280 рік

Монгольська буря вщухала.

Не зникла — але вщухала. Онуки і правнуки завойовників сиділи на тронах завойованих міст і поступово ставали схожими на тих кого завоювали. Осідали. Будували. Деякі — навіть покровительствували вченим.

Я бачив це і думав що так завжди.

Завойовник змінює те що завоював — але й сам змінюється. Рим що завоював Грецію став грецьким у культурі. Монголи що знищили Багдад ставали персами і арабами через покоління.

Завоювання — завжди двосторонній процес.

Тільки зайнятий час — різний.

Іноді десятиліття. Іноді — покоління.

Але завжди.

Я ходив між тим що відбудовувалось і думав що людство дивовижно живуче. Не тому що сильне — хоч і сильне. А тому що — не здається. Навіть після найгіршого знаходить щось за що триматись і починає знову.

Записав: міста відбудовуються. Повільно і не такими самими — але відбудовуються. Люди повертаються. Ринки відкриваються. Хтось знову сидить і пише.

Це — найдивовижніше що я бачив за весь свій час. Не великі перемоги і не великі катастрофи. А оце — просто починати знову.

Знову і знову і знову.

Кінець XIII ст.

Я стояв на роздоріжжі і думав куди.

На схід — там монгольські держави що перетворювались на щось нове. Цікаво але я вже бачив початок цього процесу і відчував що кінець буде схожий на те що вже бачив.

На північ — там слов'яни що теж постраждали від монголів і тепер відбудовувались. Київ що я лишив триста років тому — що з ним. Може зайти подивитись.

На захід — там щось нове. Чутки що доходили через торговців і мандрівників говорили про міста де знову почали вчитись. Про університети — нове слово для нової ідеї. Про людей що читали арабські переклади грецьких текстів і думали на їх основі щось нове.