Глава 35 — Степ

Я вийшов з Багдаду вранці.

Не урочисто — просто зібрав речі і пішов. Паперу взяв більше ніж зазвичай — відчував що записувати доведеться багато. Гроші поділив — частину взяв з собою частину залишив у схованці що знав тільки я. Невелика яма під каменем за міською стіною — там вже лежало дещо з попередніх часів.

Місто за спиною жило звичайним ритмом.

Ринки відкривались. Димів Будинок мудрості — перекладач якому я казав робити копії сидів мабуть вже над своїм Арістотелем. Муедзин кликав на молитву.

Я не озирнувся.

Коли знаєш що можеш не повернутись — краще не озиратись.

Шлях на схід відкрив мені те що я підозрював але ще не бачив власними очима в такому масштабі.

Перші ознаки — ще за кілька днів ходи від Багдаду. Торговці що йшли назад з порожніми возами. Не тому що не продали — тому що розвернулись не доїхавши. Дороги що ставали пустішими з кожним днем.

Потім — перші біженці.

Я вже бачив їх раніше — і в щоденнику записував. Але зараз їх було більше. Набагато більше. Цілі потоки людей що рухались на захід з тим виразом очей що я навчився читати — не паніка вже. Паніка минає. Те що лишається після — гірше. Порожнеча.

Я зупиняв деяких і питав.

Відповіді були різні але суть одна.

Монголи йдуть. Все що попереду — вже не існує або скоро не буде існувати.

Один старий — перс з Нішапура — сказав мені тихо і спокійно як говорять люди що вже пережили найгірше і тепер просто констатують факти. Сказав що бачив як горить бібліотека. Не та бібліотека — просто бібліотека. Будь-яка. Він сказав — вони не читають що палять. Просто палять.

Я думав про Будинок мудрості.

Про полиці що йшли від підлоги до стелі.

Пішов далі.

Руїни перших міст я знайшов на п'ятий день.

Стояв на пагорбі і дивився вниз на те що ще недавно було великим торговим містом. Я не бував тут особисто — але знав по картах географів Будинку мудрості. Позначене як важливий вузол на торгових шляхах.

Тепер — каміння і попіл.

Я спустився і ходив між руїнами.

Не шукав нічого конкретного — просто дивився. Намагався зрозуміти що тут відбулось. Як це виглядало з середини — коли прийшли і що сталось потім.

Знаки на стінах що лишились — сажа і кров і іноді написи що хтось зробив поспішно перед кінцем. Я читав ті що міг прочитати.

Імена переважно.

Люди лишали свої імена на стінах що мали впасти. Як ті долоні притиснуті до стін печери десятки тисяч років тому — я тут я був тут я існував.

Навіть перед кінцем — та сама потреба.

Я постояв і пішов далі на схід.

Табір монголів я побачив на восьмий день.

Не знайшов — побачив. Стовпи диму над горизонтом що не могли бути від одного або двох вогнів. Занадто широко. Занадто рівно. Армія на зупинці.

Я йшов до них відкрито — по відкритому степу під великим небом.

Мене зупинили ще до того як дійшов — двоє верхи що з'явились з нізвідки і перегородили дорогу. Стандартна процедура я вже знав. Підняв руки. Пояснив тюркською — мандрівник хочу говорити з кимось хто вирішує.

Вони переглянулись.

Потім один поїхав назад до табору. Повернувся за якийсь час і кивнув — іди.

Командир що прийняв мене був не старим.

Може сорок — з тими очима що я вже навчився впізнавати у монголів що бачили багато походів. Спокійний і ефективний як добре наточена зброя.

Він запитав що мені треба.

Я сказав — хочу зрозуміти що відбувається. Навіщо.

Він здивувався — не питанню а тому що хтось питає навіщо а не благає або торгується.

Сказав — наказ великого хана. Ті що підкоряються — живуть. Ті що чинять опір — ні.

Я сказав — Багдад чинитиме опір.

Він сказав — так.

Я сказав — там є місце де зберігаються знання всього світу. Тексти що існують в одному списку. Якщо вони згорять — зникнуть назавжди.

Він дивився на мене.

Потім сказав — я воїн. Не бібліотекар.

Я сказав — знаю. Але ти людина. І знаєш різницю між тим що можна відбудувати і тим що не можна.

Він довго мовчав.

Потім сказав — іди. Не можу тебе тут тримати і не можу допомогти з тим що питаєш.

Я встав.

Він додав — і не повертайся до Багдаду поки ми там. Якщо тобі дорогі ці книги — ти їм не допоможеш мертвий.

Я вийшов.

Я не послухав.

Звичайно не послухав.

Повернувся на захід — швидко наскільки міг іти. Думав що встигну. Думав що є час.

Не встиг.

Дим я побачив ще за два дні ходи.

Не той рівний дим що буває від тисяч вогнів у таборі. Інший — чорний важкий що клубочився над горизонтом і не розходився а лишався висіти. Такий дим буває коли горить щось велике і давно і без шансу зупинити.

Я прискорив крок.

Потім побіг.

Багдад горів.

Не весь — але майже. Квартал за кварталом. Я підійшов з боку де стіни ще стояли і зайшов через пролом — охорони вже не було. Всередині — людей мало. Ті що лишились або ховались або лежали там де впали.

Я йшов по знайомих вулицях.

Ринок де торгували книгами — порожній. Крамниці відчинені і пограбовані. Паперу ніде — забрали або спалили.

Я йшов далі.

Будинок мудрості.

Я бачив його ще здалеку — стіни стояли. Підійшов швидко. Зайшов у двір.

Всередині — темно і тихо.

Я ходив між кімнатами і підіймав залишки. Деякі полиці — порожні. Рукописи забрані або знищені. Але не всі — в дальніх кімнатах де мабуть не встигли або не знайшли — лишилось щось. Небагато. Але щось.

Я збирав що міг.

Загортав у тканину. Складав у мішок.

Потім вийшов до річки.

Тигр — і я зупинився на березі.

Вода була темна.

Не від ночі — від книг. Тисячі рукописів що кинули у воду або що падали самі. Папір розмокав і темнів і вода ставала чорною від чорнила що розпускалось у течії.

Я стояв і дивився на чорну воду Тигру.

Думав про те що бачив — перекладача що сидів над Арістотелем. Аль-Хорезмі що пояснював числа. Ібн Сіну що говорив про рівновагу тіла і душі.