Місто було видно здалеку.
Не будівлі — дим. Десятки стовпів диму що піднімались над рівниною і розходились в синьому небі. Я йшов по дорозі що ставала ширшою і жвавішою з кожною годиною — більше людей більше возів більше тварин — і думав що давно не бачив такого руху.
Потім побачив стіни.
Круглі — це вразило одразу. Не прямокутне місто як більшість що я знав. Коло — геометрично точне навіть звідси. Хтось думав про це довго і точно і втілив з тією впевненістю що буває тільки у людей які знають що роблять.
Я зупинився і дивився.
Торговець що йшов поруч — старий з довгою бородою і вічно стомленим виглядом — зупинився теж. Подивився на мене. Потім на місто. Потім знову на мене.
Сказав арабською — вперше бачиш.
Я сказав — так.
Він кивнув — з тим виразом що я вже знав. Так кивають люди коли показують щось своє і знають що воно справляє враження.
Сказав — Мадінат ас-Салам. Місто миру.
Потім пішов далі.
Я ще постояв.
Потім теж пішов.
Арабську я вчив по дорозі — кілька місяців серед торговців і мандрівників що йшли тим самим шляхом. Не ідеально — але достатньо щоб питати і розуміти відповідь.
У воріт — черга. Торговці з товарами паломники мандрівники. Охорона перевіряла — не ретельно але перевіряла. Я пройшов без проблем — великий мовчазний чужинець що говорить достатньо арабської щоб відповісти на прості питання.
Всередині — шум.
Не такий як в Константинополі або китайських містах. Інший. Щільніший. Ніби все місто говорило одночасно і кожен про своє і якимось чином це не ставало хаосом а залишалось — містом.
Я йшов по вулицях і слухав.
Арабська скрізь — але не тільки. Перська. Грецька — так я здивувався. Сирійська. Мови що я не впізнавав. Місто що збирало всіх.
Будинок мудрості я шукав три дні.
Не тому що важко знайти — просто спочатку ходив і дивився на місто. Не поспішав. Багдад заслуговував на увагу перш ніж іти до конкретного місця.
Ринки — величезні. Не просто товари — книги. Цілий квартал де продавали тільки книги і рукописи і сувої. Я ходив між крамницями і дивився на стопки паперу і думав про Бі Шеня і його маленькі глиняні кубики.
Ось куди це прийшло.
Не одразу — через сотні років і тисячі рук що передавали і вдосконалювали. Але прийшло.
Потім знайшов.
Будинок мудрості не виглядав особливо зовні — великий але не грандіозний. Кам'яні стіни двір за воротами кілька будівель навколо. Але біля воріт — люди. Різні. З книгами під руками з тим особливим виразом що я вже навчився впізнавати.
Вчені.
Я зупинився і дивився на них.
І щось ворухнулось.
Не образ спочатку — відчуття.
Те саме що приходило в Єгипті коли побачив фараона. Те що приходило біля піраміди що будувалась. Щось з тієї глибини де лежало те що я не міг дістати але відчував що воно є.
Я стояв біля воріт Будинку мудрості і дивився на людей з книгами і відчував як щось наближається.
Потім — увійшов.
Всередині — бібліотека.
Я бачив бібліотеки раніше. В Александрії чув про неї хоча сам не бачив — згоріла ще до того як я там був. В Константинополі — кілька. В Китаї — при дворі намісника.
Але це — інше.
Кімнати що йшли одна за одною — великі з високими стелями і вздовж стін від підлоги до стелі полиці з рукописами. Тисячі. Може десятки тисяч. Я йшов між ними і читав написи на корінцях — не всі мови знав але впізнавав.
Грецька. Перська. Сирійська. Санскрит.
Переклади.
Хтось зібрав тут знання з усього відомого світу і переклав арабською щоб зберегти і поширити. Не для себе — для всіх хто прийде після.
Я думав про Олександрійську бібліотеку що згоріла.
Може те що там було — частково тут. Перекладене збережене продовжене.
Знання що не вмирають — переходять.
Потім я зайшов у велику кімнату.
І зупинився.
Довга. Висока стеля. Вздовж стін — полиці з рукописами. Посередині — ряди людей що сиділи і слухали. Десятки. Різного віку різного походження — я бачив різні обличчя різний одяг. Але всі — з папером і пензлями. Всі — записували.
Попереду стояв один чоловік і говорив.
Рівно. Чітко. Методично — одна думка потім інша потім третя. Без зайвих слів без відступів. Просто — передавав.
І мене вдарило.
Не фізично — але майже так само різко.
Образ.
Той самий що переслідував мене від Єгипту — але тепер чіткіший ніж будь-коли. Довга кімната. Висока стеля. Білі стіни — не кам'яні а якісь інші рівні і гладкі. Рівне холодне світло що йшло звідусіль і нізвідки. І люди що сиділи рядами — не такі як тут. Інші. Але так само з чимось у руках щоб записувати. І один чоловік попереду що говорив рівно і чітко і методично.
Я стояв у дверях і дивився на кімнату перед собою і бачив одночасно — тут і там. Реальне і те що з пам'яті.
Одне і те саме.
Майже одне і те саме.
Не знаю скільки простояв.
Люди що входили і виходили обходили мене — хтось озирнувся здивовано. Я не рухався.
Потім образ відійшов.
Я стояв у реальній кімнаті з реальними людьми що слухали реального вченого.
Але щось лишилось.
Не образ — розуміння.
Повільне і тепле як тепло що розходиться від вогню.
Хто такий вчений.
Питання що народилось в Єгипті і носилось зі мною стільки часу. І ось тут — у цій кімнаті з рядами людей і одним що стоїть попереду — відповідь прийшла сама.
Не складна відповідь.
Проста.
Вчений — той що збирає знання і передає далі. Не тримає для себе — передає. Той що стоїть між тим що було і тим що буде і забезпечує щоб між ними був зв'язок.
Я думав про це.
І думав — я теж роблю це. Мільярди років. Ходжу і бачу і записую — спочатку на пластинах потім на папері. Не для себе — хоча і для себе теж. Але десь глибоко — щоб не забулось. Щоб лишилось.
Я теж — вчений.