Щоденник XVII — Море і буря

Перші тижні на кораблі

Море інше ніж я думав.

Не розміром — я бачив великі водойми. Інше характером. Середземне море де я плавав раніше — спокійне передбачуване з береговою лінією що завжди десь поруч. Це море — інше. Відкрите. Сіре. З хвилями що приходили звідки хотіли і йшли куди хотіли без огляду на береги.

Корабель рухався інакше ніж середземноморські судна.

Швидше. Різкіше. Відповідав на кожну хвилю — не плив поверх а йшов крізь. Вікінги не боялись цього — навпаки. Я бачив як вони оживали на воді. На суші — серйозні зосереджені. На морі — інші. Більш живі.

Їхній дім тут.

Торвальд вчив мене керувати — не тому що просив а просто почав показувати одного ранку і я вчився. Тримати весло правильно. Читати вітер. Розуміти коли хвиля небезпечна а коли просто велика.

Я вчився мови паралельно.

Вона давалась краще ніж китайська — структура ближча до того що знав. Але все одно своя — з тими довгими словами що складались з кількох менших і з тим особливим ритмом що нагадував самі хвилі.

Записав: море вчить смиренності. Навіть той хто не старіє — маленький на великій воді. Корисно іноді відчути це.

Їхня земля

Ми дійшли до їхніх берегів через кілька тижнів.

Фіорди — я не знав цього слова тоді але побачив і зрозумів одразу. Вузькі затоки між високими скелями де вода темна і спокійна після відкритого моря. Краса що стискає щось всередині — не радістю не сумом. Просто — красою що більша за слова.

Я стояв на носі корабля і дивився як скелі проходять поруч і думав що бачив багато красивих місць.

Це — між найкращими.

Їхнє поселення стояло на березі фіорду — кілька десятків будинків довгих і низьких з дерна і дерева. Дим з отворів у дахах. Запах риби і диму і чогось ще — смоли якою просочували кораблі.

Люди вийшли зустрічати.

Жінки діти старі — чоловіки що лишались поки загін ходив у розвідку. Вони дивились на мене — і я бачив той самий процес що вже спостерігав у таборі. Шепотіли між собою. Показували.

Торвальд говорив голосно і з жестами — розповідав очевидно. Я чув своє ім'я — ні не своє. Ім'я що вони дали мені.

Одін.

Їхнє життя

Я прожив у них кілька місяців.

Довго — але мова не давалась так швидко як хотілось. Не через складність — через відсутність спільної основи. З Ейріком говорили латиною але він поїхав знову на схід через місяць. Торвальд не знав латини. Довелось вчити по-справжньому.

Знову — слухати і повторювати і помилятись і знову повторювати.

Їхнє життя було простим і суворим одночасно.

Море давало — рибу торгівлю шляхи. Море брало — чоловіків що не повертались. Кожна сім'я знала когось що пішов і не прийшов. Говорили про це спокійно — не байдуже а з тим прийняттям що виховує море.

Жінки тут мали більше ніж я бачив у більшості інших народів.

Поки чоловіки на морі — жінки вирішують все. Господарство діти торгівля з сусідами. Деякі воювали — я чув розповіді хоч сам не бачив. Але вірив — бачив їхні очі.

Не слабші за чоловіків. Просто інакші.

Записав: море робить людей рівними перед собою. Може тому жінки тут — інакші ніж на півдні де море далеко і можна ховатись за стінами і правилами.

Їхні боги

Торвальд говорив про богів часто.

Одін — мудрий хитрий що пожертвував оком заради знання і повісився на дереві заради рун. Тор — сильний прямий захисник людей. Тюр — бог закону і битви що пожертвував рукою.

Я слухав уважно.

І думав що ці боги інакші за єгипетських і римських і грецьких. Ті були — далекі. Величні і недосяжні. Ці — ближчі. Зі своїми слабкостями своїми жертвами своїми поразками.

Боги що страждають.

Може тому вікінги приймали страждання спокійно — їхні боги теж страждали. Ніхто не застрахований. Навіть Одін.

Торвальд одного вечора запитав мене прямо — чи я Одін.

Я довго мовчав.

Потім сказав — ні. Я людина. Стара людина що бачила багато.

Він подивився на мене.

Потім сказав — Одін теж казав би так.

Я не відповів.

Він засміявся і налив мені ще.

Записав: вони хочуть вірити. Не тому що дурні — тому що так легше пояснити незрозуміле. Я перестав заперечувати. Але і не підтверджую. Знаходжу рівновагу між.

Буря

Вона прийшла вночі.

Я спав у довгому будинку коли почув — спочатку вітер що змінив тон. Потім крики зовні. Потім — грім що котився між скелями фіорду і повертався луною.

Вийшов.

Небо чорне і живе — хмари що рухались швидко і між ними блискавки. Море що ревло за скелями. Один з кораблів що не встигли витягнути на берег — тягло від причалу.

Люди бігли до берега.

Я теж побіг.

Корабель тягло на камені — ще кілька хвилин і розіб'є. Двоє чоловіків тримали мотузку але хвилі рвали її з рук.

Я підбіг і взявся.

Не двоє — троє. Потім ще хтось підбіг. Ми тягнули і море тягнуло в інший бік і я відчував як щось у руках і плечах напружується і тримається.

Повільно — дуже повільно — корабель почав іти до берега.

Потім — різкий ривок хвилі. Один чоловік впав. Другий випустив мотузку.

Я тримав.

Один.

Відчував море що тягнуло з усієї сили і думав — цікаво. Перший раз за дуже довгий час щось тягнуло мене справді сильно. Не переможе — але цікаво.

Потім підбігли ще люди і разом витягнули корабель на берег.

Наступного ранку Торвальд підійшов.

Мовчки стояв поруч.

Потім сказав — ніхто не тримає корабель проти такої хвилі.

Я сказав — ти б теж утримав.

Він похитав головою — ні. Не утримав би. Бачив.

Помовчав.

Потім сказав — я більше не питаю хто ти. Просто — дякую.

Я кивнув.

Він пішов.

Записав: буря і корабель і мотузка в руках. Перший раз за довгий час відчував щось справжнє фізично — не небезпеку для себе а відповідальність за щось чуже. За їхній корабель їхнє майбутнє.