Глава 29 — Між лісами

Константинополь зустрів мене дощем.

Не сильним — просто рівним осіннім дощем що сіявся з низького неба і робив каміння мокрим і блискучим. Я йшов через ворота і дивився навколо — і впізнавав і не впізнавав одночасно.

Місто стояло.

Стіни ті самі — може трохи підремонтовані в деяких місцях але ті самі. Свята Софія — я побачив купол здалеку ще до воріт. Стояла. Звичайно стояла — я і не сумнівався але все одно приємно бачити на власні очі.

Але всередині міста — інакше.

Менше того відкритого космополітизму що пам'ятав. Більше обережності в очах людей. Іслам що оточував місто з трьох боків — з півдня зі сходу із заходу майже — відчувався навіть тут за стінами. Не як загроза — як присутність. Постійне нагадування що місто острів.

Острови тримаються — але острови самотні.

Я провів тут тиждень.

Ходив по знайомих вулицях. Зайшов до Святої Софії — всередині те саме світло той самий купол що плаває вгорі. Якийсь незмінний якір в світі що змінювався навколо.

Потім зібрався і пішов на північ.

Північ починалась поступово.

Спочатку — просто менше міст між зупинками. Потім — менше доріг що були справжніми дорогами. Потім — більше лісу по обидва боки від стежки що замінила дорогу.

Ліс тут інший ніж на півдні.

Темніший. Густіший. З тим особливим запахом вологої хвої і мху що я не відчував давно — може з тих часів коли ходив по землях де пізніше виростуть перші поселення. Дерева що не пам'ятали руки людини — старі мовчазні з корінням що виходило з землі як кістки.

Я йшов і дихав цим повітрям і думав що відпочиваю.

Від міст. Від людей. Від розмов і торгівлі і політики і всього що накопичилось за роки.

Іноді потрібно — просто йти через ліс і мовчати.

Перших людей знайшов через тиждень ходи на північ від останнього міста.

Невелике поселення — кілька десятків будинків у галявині де ліс розступався і давав місце для полів і городів. Будинки низькі — вкопані трохи в землю щоб тепліше взимку. Дерев'яні — скрізь дерево бо каменю тут мало а лісу скільки завгодно.

Люди вийшли дивитись на мене одразу — не ховались.

Цікаві.

Не переляканість не ворожість — проста людська цікавість до чужинця що прийшов з півдня де — вони знали — є великі міста і багатство і все те чого тут немає.

Старший чоловік підійшов і щось сказав.

Я не зрозумів — мова нова. Але інтонація знайома — хто такий звідки.

Я сказав по-грецьки — не зрозуміли. По-латині — теж ні. Спробував кілька слів з різних мов що знав.

Нічого.

Я показав руками — прийшов здалеку. Не ворог. Шукаю нічліг.

Він подивився на мене довго. Потім кивнув і жестом показав іти за ним.

Я пішов.

Мова давалась важче ніж китайська.

Не тому що складніша — навпаки. Структура більш знайома ніж тони і малюнки-знаки. Але тут не було Вея що вчив би терпляче. Не було текстів що можна читати. Тільки живе мовлення і жести і той повільний процес коли звук поступово прив'язується до значення через повторення і контекст.

Я вчився як завжди — слухав.

Але слухав більше ніж зазвичай перш ніж почав говорити.

Поселення звалось якось просто — назва місця де стоїть. Річка поруч ліс навколо — і назва з цього. Люди — слов'яни я вже знав це слово чув його від торговців у Константинополі.

Молоді.

Не за віком — за тим що несли. Без того тягаря тисячоліть що відчувався в єгиптянах і римлянах і навіть у китайців з їхнім Конфуцієм що жив п'ятсот років до н.е. Тут — ніби щойно почали. Ніби світ ще свіжий і можна робити що хочеш бо ніхто ще не сказав як правильно.

Це відчувалось добре.

Свіже повітря після задушливих кімнат.

Я зупинився в поселенні на кілька тижнів.

Допомагав — рубав дрова носив воду лагодив що ламалось. Вони приймали допомогу спокійно — без надмірної вдячності але і без зверхності. Просто — людина що прийшла і допомагає. Добре.

Поступово вчив мову.

Перші слова — найнеобхідніші. Вода. Їжа. Ліс. Дерево. Добре. Ні. Так.

Потім більше.

Старший чоловік що прийняв мене — Богдан я дізнався його ім'я через тиждень — виявився терплячим вчителем хоча ніколи не збирався вчити. Просто говорив зі мною повільно і повторював якщо не розумів і не дратувався коли доводилось повторювати багато разів.

Одного вечора біля вогню він розповідав щось — довго і з жестами. Я розумів уривками. Щось про богів — кількох богів що жили в різних місцях. В річці один. В лісі інший. В небі ще один.

Боги скрізь.

Не в храмах — в природі. В самих речах а не в будівлях що для них побудували.

Я слухав і думав що це ближче до того що я бачив сам за мільярди років ніж будь-яка організована релігія. Природа що має власний голос — це я знав краще за будь-якого жерця.

Записав: їхні боги живуть у річці і лісі і небі. Не за стінами храму. Може тому що вони ще не встигли побудувати храми. Або може тому що знають щось що ті хто будував храми — забули.

Через місяць я пішов далі на північ.

Не тому що щось відштовхнуло — просто відчував що Київ десь там і хотів побачити. Торговці в Константинополі говорили про нього — місце де сходяться шляхи з півдня і півночі де є річка велика і місто що росте.

Я попрощався з Богданом.

Він дав мені хліб на дорогу — круглий важкий ще теплий. Я взяв. Він кивнув.

Ніяких довгих прощань — тут не прийнято було.

Я пішов.

Ліс навколо стежки був густий і тихий — тільки птахи зрідка і вітер у кронах. Я йшов і думав що давно не був у такій тиші. Навіть Китай з його полями і річками — гучніший.

Тут — тиша що не порожня. Повна.

Повна того що не потребує слів.

Хліб Богдана ще пах у руках.

Я йшов на північ до міста що ще не знало що стане великим.