Щоденник XV — Перед відходом

750 рік

Тан досягнув піку.

Я відчував це — не через цифри не через розміри міст. Просто відчував. Те особливе відчуття що буває коли щось живе дійшло до найвищої точки і ще не почало спускатись але вже — все. Далі тільки вниз або тримати рівень.

Тримати рівень важко.

Майже неможливо.

Я ходив між містами і дивився. Поети скрізь — Лі Бо давно помер але його вірші живуть на кожному ринку. Майстри що вдосконалювали все від кераміки до зброї. Купці що приходили з країв де я ще не бував.

Але щось ще.

Щось що я навчився відчувати після стількох цивілізацій — перші ознаки що золотий вік минає. Не криза не катастрофа. Просто — трохи менше енергії в очах молодих. Трохи більше розмов про те як було раніше ніж про те що буде далі.

Коли суспільство починає дивитись назад більше ніж вперед — це знак.

Записав: Тан на піку. Красиво і трохи сумно — знаю що буде далі навіть якщо вони не знають. Краще не знати. Пік приємніший коли не бачиш схилу.

755 рік

Заколот.

Великий — більший ніж той що я бачив за Юстиніана в Константинополі. Ань Лушань — воєначальник що командував великими арміями на північ — підняв їх проти імператора.

Китай загорівся.

Не буквально — але майже. Міста що я знав змінились за кілька місяців. Менше музикантів на вулицях. Менше поетів у тавернах. Більше солдатів. Більше людей що озирались.

Я ходив між цим і думав що золотий вік закінчився раніше ніж я очікував.

Не через заколот — заколот це симптом. Причина глибша — та сама що завжди. Занадто велике занадто швидко росло і всередині накопичувались тріщини що ніхто не хотів бачити поки вони не стали проваллями.

Записав: Ань Лушань підняв заколот. Мільйони загинуть — я вже відчував це по тому як рухались армії. Золотий вік закінчується не з помпою. З кров'ю і попелом як завжди.

763 рік

Заколот придушили.

Але Китай що вийшов з нього — інший. Менший у всьому — менше впевнений менше відкритий менше той що приймав чужинців як своїх.

Я відчував цю зміну на собі.

Раніше — великий чужинець на вулиці це цікавість. Тепер — підозра. Не завжди не скрізь. Але частіше ніж раніше.

Час рухатись.

Не тому що небезпечно — просто відчував що тут вже побачив те що хотів побачити. Золотий вік і його кінець. Бі Шеня і його маленькі глиняні кубики. Лі Бо і його вірші про мандрівника що мовчить.

Достатньо.

Записав: час іти. Захід змінився поки я був тут. Чув про нових людей що будують щось у пустелях і містах між двох річок — знайомі місця. Іслам що я бачив тільки початок тепер — великий. Там є щось що хочу побачити.

Останній запис перед відходом

Я прийшов востаннє до двору де колись жив Бі Шен.

Його вже не було — помер кілька років тому. Двір зайняли інші люди. Пристрій для друку — не знайшов. Може забрали може зламали може просто — загубився в роки заколоту.

Але папір лишився.

Папір скрізь — це вже звично. Те що здавалось дивом коли Лу робив його у дворі намісника тепер — звичайна річ. Продають на кожному ринку.

Ідеї Бі Шеня теж лишились — не в його пристрої а в головах людей що думали далі. Я чув про інших що працювали над схожим. Вдосконалювали. Змінювали матеріали.

Те що починає один — продовжують інші.

Завжди так.

Я вийшов з двору і пішов на захід.

Шовковий шлях вкотре — але тепер інакший. Арабські торговці що йшли в обидва боки. Нові міста на старих місцях. Нові мови поруч зі старими.

Світ змінився поки я дивився на схід.

Пора дивитись на захід.

Там — Багдад.

Там — щось що торговці називали Будинком мудрості і говорили про нього з тим виразом що я знав добре. Так говорять про місця де зібрано більше знань ніж будь-де інше.

Такі місця — варто відвідати.

Записав останній запис цього щоденника вже на дорозі коли міста Тан залишились позаду і попереду був пил Шовкового шляху і синє небо без кінця: залишаю Китай вдруге. Перший раз — з відчуттям що ще повернусь. Цього разу — ні. Всьому свій час своє місце.

Вперед.