Глава 27 — Поет

Він все ще сидів у таверні вранці.

Я прийшов рано — ще не всі столи були зайняті. Він був там — той самий кут той самий пензель той самий погляд що дивився не на папір а кудись далі. Перед ним стояла чашка що охолола — він не пив.

Я взяв їжу і сів неподалік.

Не навпроти — збоку. Щоб бачити але не тиснути на простір.

Він не звертав уваги.

Писав. Зупинявся. Дивився вдалину. Знову писав. Іноді закреслював — різким рухом що здавався злим але не був злим. Просто — вимогливість до себе.

Я їв і спостерігав.

Через якийсь час він підняв голову — не на мене. Просто підняв і дивився на стіну перед собою. Потім сказав щось — тихо — і записав. Кивнув сам собі.

Задоволення майстра що знайшов потрібне слово.

Я знав це відчуття — не з поезії. З моментів коли після довгих роздумів знаходиш точне слово для того що хочеш записати. Рідко але трапляється.

Він помітив мене через годину.

Не різко — просто підняв погляд і побачив що я тут. Подивився. Я кивнув.

Він кивнув у відповідь і повернувся до свого паперу.

Потім — через кілька хвилин — знову подивився.

Сказав щось. Я зрозумів — запитав звідки я.

Я сказав — здалеку.

Він сказав — знаю. Видно. Але звідки саме.

Я подумав і сказав — з заходу. Дуже далеко на захід.

Він кивнув — задумливо. Потім сказав — я ніколи не був на заході. Тільки чув.

Я сказав — там теж цікаво.

Він посміхнувся — коротко. Сказав — все цікаво якщо дивитись правильно.

Потім показав на місце навпроти.

Я пересів.

Його звали Лі Бо.

Я дізнався це пізніше — він не представився відразу. Просто говорив. Спочатку про місто — що приїхав кілька днів тому і ще не вирішив чи залишатись. Потім про дорогу — їхав з гір де жив останній час і гори були красиві але самотньо.

Я слухав.

Він говорив добре — не так як чиновники що зважували кожне слово. Вільно. Перестрибував з теми на тему і якось не губив нитки і я не губив разом з ним.

Потім він запитав — а ти що робиш тут.

Я сказав — дивлюся.

Він сказав — на що.

Я сказав — на все.

Він помовчав. Потім сказав — це гарна відповідь. Більшість людей дивляться на щось конкретне — на гроші на владу на жінку. Ти дивишся на все. Це рідкість.

Я сказав — у мене багато часу.

Він засміявся — щиро і голосно. Сказав — у мене теж ніколи не вистачає і завжди забагато одночасно. Дивна річ — час.

Я подумав що він не знає наскільки дивна.

Ми говорили до полудня.

Він розповідав про поезію — не теорію а практику. Як народжується вірш. Що іноді приходить одразу — як подарунок. Що іноді мучить тижнями і не дається. Що найкращі рядки часто приходять коли не думаєш про них — вранці між сном і пробудженням або під час довгої дороги.

Я слухав і думав що це схоже на те як приходять мої спогади.

Не коли шукаю — коли не чекаю.

Потім він запитав — ти сам пишеш щось.

Я сказав — записую. Не поезію — просто те що бачу і думаю.

Він сказав — покажи.

Я дістав папір — кілька аркушів що носив з собою. Простягнув.

Він взяв. Читав довго — я бачив що читає уважно. Іноді повертався до попередніх рядків. Іноді зупинявся і дивився вдалину — так само як дивився коли писав сам.

Потім поклав на стіл.

Мовчав якийсь час.

Потім сказав — ти бачиш багато. Але пишеш як людина що боїться сказати забагато.

Я подивився на нього.

Він сказав — твої записи — це контури. Ось тут було щось — ти позначив. Ось тут — теж. Але не малюєш. Тільки — контури.

Я думав про це.

Сказав — може тому що те що всередині — занадто велике щоб помістити на папір.

Він кивнув — серйозно. Сказав — це проблема кожного поета. Досвід завжди більший за слова. Але це не причина не пробувати. Навпаки — саме тому варто пробувати. Щоб хоч трохи наблизитись.

Я думав про це довго після того як ми розійшлись.

Ми зустрічались ще кілька разів поки він залишався в місті.

Пили разом — він любив вино і не приховував цього. Говорили про різне — про гори про ріки про те як виглядає місяць з різних місць.

Одного вечора він написав щось і простягнув мені.

Короткий вірш — кілька рядків. Я читав повільно — мова поезії складніша за розмовну. Але зрозумів.

Він написав про мандрівника що йде давно і бачить більше ніж може сказати і мовчить не з байдужості а тому що слова замалі.

Я поклав папір на стіл.

Сказав — це про мене.

Він сказав — може. Може про всіх нас. Ми всі бачимо більше ніж можемо сказати. Просто в тебе — більше ніж у більшості.

Я взяв вірш і поклав до своїх паперів.

Ніс його довго — набагато довше ніж носив більшість речей.

Останнього дня перед його від'їздом ми сиділи біля невеликого фонтану в центрі міста.

Він сказав — ти повернешся сюди.

Не питання — твердження.

Я запитав — чому думаєш.

Він сказав — тому що ти ще не бачив достатньо. Це видно.

Я подивився на нього.

Він посміхнувся і встав.

Сказав — прощавай мандрівнику що мовчить. Сподіваюсь колись напишеш більше ніж контури.

Пішов.

Я залишився біля фонтану і дивився як він іде — невисокий трохи хиткий від вчорашнього вина але з тією особливою легкістю людини що не несе зайвого.

Записав того вечора: Лі Бо сказав що я пишу тільки контури. Він правий. Але деякі речі — навмисно залишаю контурами. Не тому що не можу описати. Тому що деякі речі стають меншими коли їх описуєш повністю.

Може це і є моя поезія — те що я не пишу.