Глава 24 — Новий Рим

Корабель увійшов у протоку вранці.

Туман ще не розійшовся і місто відкривалось поступово — спочатку силуети стін на пагорбах потім куполи потім деталі. Інші пасажири на кораблі збирались на носі і дивились і говорили між собою — я чув кілька мов одночасно.

Я стояв осторонь і дивився мовчки.

Думав про Рим — як побачив його вперше з пагорба. Та сама реакція тоді — зупинився і не міг відвести погляд. Тут — схоже але інакше. Рим розкидався між пагорбами широко і хаотично. Це місто — стискалось між водами щільно і впевнено. Ніби знало що простору мало і тому кожен камінь на місці.

Корабель пришвартувався.

Я зійшов на берег.

Порт жив своїм життям — голосно і щільно.

Товари з усіх боків — з Єгипту зерно зі сходу шовк і спеції з півночі хутро і бурштин. Люди що кричали і торгувались і несли і тягнули. Митники що ходили між усіма з табличками і серйозними обличчями.

Я пройшов через це все і вийшов у місто.

Вулиці були ширші ніж у старому Римі — спланованіші. Між будівлями більше простору більше світла. Константин будував з розмахом людини що хоче щоб пам'ятали.

Мова — грецька переважно. Не латина. Це здивувало спочатку — Рим завжди говорив латиною. Але тут схід переважав захід і грецька що була мовою освіченого сходу витісняла латину природно і без примусу.

Я знав грецьку давно — ще з часів Сократа.

Полегшення.

Перші тижні я просто ходив і дивився.

Місто будувалось — всюди будівництво всюди вапно і каміння і крики наглядачів. Константин звозив сюди все найкраще зі старого Риму — статуї колони цілі будівлі демонтовані і перевезені сюди. Нове місто одягалось в старе як дитина що приміряє одяг батька.

Але щось своє вже з'являлось.

Церкви.

Скрізь церкви — нові великі з тим особливим архітектурним рішенням що я ще не бачив раніше. Не римські храми з колонами і відкритими фронтонами. Великі закриті простори всередині де багато людей могло збиратись разом. Куполи що збирали світло зверху і лили його вниз на тих що стояли всередині.

Архітектура для натовпу а не для богів.

Або — для богів через натовп.

Я заходив в деякі. Стояв і дивився як люди моляться — інакше ніж в єгипетських храмах інакше ніж в римських. Більш особисто. Ніби розмова один на один а не ритуал перед статуєю.

Цікаво.

Роботу знайшов швидко.

На будівництві — як завжди. Місто що будується завжди потребує тих хто носить важке.

Але цього разу сталось щось чого не очікував.

Наглядач що взяв мене на роботу — немолодий грек з Александрії — через тиждень підійшов і сказав що є інша робота. Краща оплата. Потрібні люди що вміють читати і рахувати і не бояться відповідальності.

Я сказав що вмію.

Він подивився скептично — великий мовчазний чужинець що носить каміння не дуже схожий на людину що читає і рахує.

Я взяв його табличку і прочитав вголос. Потім порахував що він питав — швидко і правильно.

Він мовчав якийсь час.

Потім сказав — добре. Завтра.

Нова робота була цікавішою.

Я координував постачання матеріалів для кількох будівництв одночасно. Рахував звітував планував. Ходив між майданчиками і вирішував проблеми що виникали — а вони виникали постійно бо будівництво такого масштабу завжди хаос під тонким шаром організації.

Я бачив місто зсередини — не як мандрівник що дивиться а як людина що робить його частину.

Одного дня мене відправили на велике будівництво біля центру міста.

Велика церква — найбільша що я бачив тут. Ще в самому початку — тільки фундамент і перші ряди каменю. Але навіть за розмірами фундаменту було зрозуміло що буде щось грандіозне.

Я ходив по будівельному майданчику і перевіряв матеріали.

Потім зупинився.

Подивився на фундамент.

І відчув — те саме що відчував під Колізеєм. Не кристал — кристал далеко в Римі під піском арени. Просто — відчуття що стою на місці де буде щось що простоїть дуже довго. Довше за більшість речей що я бачив.

Архітектор що ходив поруч — молодий амбітний з рулоном планів під рукою — помітив що я зупинився.

Запитав чи все гаразд з матеріалами.

Я сказав — так. Все добре.

Він кивнув і пішов далі.

Я постояв ще хвилину.

Потім теж пішов.

Місто наповнювалось людьми швидко.

Константин активно переселяв — давав землю і привілеї тим хто переїжджав. З заходу з єгипту зі сходу — всі йшли до нового центру де були гроші і можливості і захист великих стін.

Я дивився на цей потік і думав що це схоже на те як у давнину люди йшли до перших міст між річками. Та сама логіка — де центр там безпека там їжа там майбутнє.

Люди не змінились.

Тільки міста стали більшими.

Серед тих що прийшли були і такі що тікали — я навчився розрізняти. Ті що шукають — дивляться вперед. Ті що тікають — озираються. Серед нових людей було багато що озирались.

З заходу де щось ламалось.

Де Рим тріщав все голосніше.

Одного вечора я сидів на березі протоки і дивився на воду.

Поруч сів старий чоловік — сам не питаючи дозволу. Сів і теж дивився на воду мовчки.

Потім сказав — ти давно тут.

Я сказав — кілька місяців.

Він сказав — ні. Я бачив тебе ще рік тому. На порту.

Я подивився на нього. Він дивився на воду.

Сказав — і ти не змінився. Зовсім.

Я промовчав.

Він не наполягав. Просто сидів і дивився на воду.

Потім сказав — я старий. Бачив багато. Деякі речі — не питаю. Просто приймаю.

Встав — повільно як встають старі люди. Пішов.

Я дивився йому вслід.

Потім повернувся до води.

Протока текла між двома берегами — між Європою і Азією. Між старим і новим. Між тим що вмирало і тим що народжувалось.

Я сидів між ними і думав що це гарне місце.

Бути між.

Завжди бачиш обидва береги.