Глава 18 — Арена

Я прийшов сам.

Вранці до воріт що вели в підземну частину Колізею — ще не добудованого повністю але вже готового приймати бої. Вартовий подивився на мене — на зріст на плечі на руки — і без зайвих питань вказав куди йти.

Деякі речі не потребують пояснень.

Всередині — ланіста. Невисокий широкий чоловік з обличчям що бачило багато і давно перестало дивуватись чому-небудь. Він подивився на мене так само як дивився вартовий — оцінюючи. Тільки уважніше.

Запитав звідки.

Я сказав — здалеку.

Запитав чи бився раніше.

Я подумав про мільярди років і тисячі ситуацій де доводилось битись або уникати бою і сказав — так.

Він кивнув. Сказав що потрібно показати.

Я показав.

Не все — просто достатньо. Швидкість що дивувала для мого розміру. Силу що була надмірною навіть для мого розміру. Реакцію що приходила раніше ніж думка.

Ланіста дивився мовчки.

Потім сказав — ім'я.

Я сказав — Aeternus.

Він записав у табличку не перепитуючи.

Перші тижні — тренування.

Не для мене — я не потребував тренувань у тому сенсі в якому потребували інші. Але я проходив їх разом з усіма бо так треба було і бо це давало час подивитись на тих з ким доведеться виходити на пісок.

Гладіатори були різні.

Раби — більшість. Без вибору без виходу з тим особливим поглядом людей що навчились не думати про завтра бо завтра може не бути. Але й вільні — ті що прийшли самі як я. За грошима за славою за тим особливим відчуттям що дає небезпека коли живеш без неї занадто довго.

Я дивився на них і думав що кожен має свою причину.

Причини різні — арена одна.

Серед них був один — Децим. Невисокий швидкий з тими очима що завжди рахують відстань і час. Він прийшов сам — вільний. За грошима казав. Але я бачив що не тільки за грошима. Була в ньому та особлива жага що буває у людей яким потрібно доводити — собі чи іншим не завжди ясно.

Він одразу зацікавився мною.

Не вороже — з тією цікавістю бійця що оцінює іншого бійця. Підійшов після першого тренування і сказав просто — ти інший.

Я запитав — чим.

Він подивився. Сказав — не знаю ще. Але інший.

Я кивнув і пішов.

Перший бій.

Я стояв під ареною і чекав поки відкриються ворота і думав про те що зараз відбудеться. Не хвилювався — це дивувало навіть мене. Просто стояв і чекав.

І тут — відчув.

Спочатку не зрозумів що це. Просто щось змінилось — як змінюється повітря перед грозою. Потім зрозумів.

Кристал.

Він лежав десь підо мною — під піском під камінням глибоко в землі. Але я відчував його. Не чітко — як відчуваєш тепло від вогню за кілька кроків. Рівне глибоке тепло що йшло знизу і розходилось по всьому тілу.

Те саме що відчував коли тримав його в руках.

Тільки слабше — але стале. Постійне.

Я стояв на піску арени і думав — він підсилює мене навіть через землю. Навіть через каміння і пісок і відстань.

Ворота відкрились.

Противник був великий.

Більший за мене — ширший в плечах з тими руками що могли б зламати дерево. Фракієць — я впізнав по зброї і шоломі. Досвідчений — рухався правильно одразу без зайвих рухів.

Натовп кричав.

Я майже не чув — зосереджений на тому що переді мною. На тому як він рухається. На відстані між нами. На тому як тримає зброю — злегка надто напружено в правій руці що означає що удар звідти буде сильний але трохи повільніший ніж міг би бути.

Він атакував першим.

Я відступив — не далеко. Рівно стільки щоб його зброя пройшла мимо на долоню відстані. Відчув вітер від удару.

Близько.

Він був хороший.

Ми ходили по піску кілька хвилин — він атакував я відступав і контратакував і відступав знову. Не тому що боявся — просто дивився. Вчив. Шукав те місце де його захист не такий щільний як в інших місцях.

Знайшов.

Ліве плече — він прикривав його трохи пізніше ніж праве. Невелика різниця. Але достатня.

Я атакував туди.

Він заблокував — але не повністю. Моя зброя зачепила його плече. Не глибоко — але зачепила.

Він відступив.

Натовп кричав голосніше.

Бій закінчився швидко після цього.

Не смертю — я не хотів вбивати. Просто — до моменту коли він впав і я стояв над ним і дивився на нього і чекав знаку від ланісти.

Знак був — жити.

Натовп погодився — кричав схвально.

Я відступив. Подав руку фракійцю. Він подивився на неї — здивовано. Взяв.

Я допоміг йому встати.

Він щось сказав — я не розчув через крики навколо. Але вираз обличчя був зрозумілий.

Повага.

Я кивнув і пішов з арени.

Так тривало кілька місяців.

Бій за боєм. Різні противники різні стилі різна зброя. Я вигравав — завжди. Не тому що найкращий технічно — були кращі. Але швидкість і сила і те що кристал під піском давав рівний постійний поштовх — разом це було більше ніж будь-який противник міг подолати.

Aeternus став відомим.

Не одразу — поступово. Спочатку просто ім'я що знали в підземних коридорах. Потім — ім'я що кричав натовп. Потім — ім'я що говорили на вулицях Риму.

Я думав що це буде незручно.

Виявилось — гірше ніж незручно.

Слава це ще один спосіб стати видимим. А видимість — це завжди ризик для того хто не повинен бути надто видимим надто довго.

Децим підійшов одного вечора після бою.

Сів поруч — без запрошення але і без зухвалості. Просто сів як сідає людина що вирішила говорити і знає що час підходящий.

Сказав — я дивлюсь на тебе вже кілька місяців.

Я сказав — знаю.

Він сказав — ти не такий як інші.

Я сказав — всі різні.

Він похитав головою — ні. Не в тому сенсі. Ти бився сто разів і жодної рани що лишилась. У мене є шрам від кожного серйозного бою. У всіх є. У тебе — ні.

Я мовчав.

Він дивився на мене. Потім сказав тихо — не питаю що ти є. Просто кажу що бачу.