Глава 13 — Вічне місто

Дорога була справжньою.

Не стежка не натоптаний шлях між таборами — справжня дорога з каменю покладеного рівно і щільно так що між плитами майже не було зазорів. Я йшов по ній вже кілька днів і досі не міг звикнути до цього відчуття — твердість під ногами що не змінювалась. Не пісок що розсипається не глина що розмокає після дощу не трава що ховає ями і корені.

Просто — камінь. Рівний і надійний.

Хтось думав про тих хто йтиме цією дорогою.

Не про себе — про інших. Про незнайомих людей що прийдуть після. Це — теж щось. Будувати для тих кого не знаєш і не побачиш. Вкладати працю в те що переживе тебе і служитиме чужим.

Я йшов і думав про це.

Людей на дороді було багато.

Не натовп — але постійний рух в обидва боки. Торговці з возами навантаженими товарами. Солдати — невеликі групи що йшли впевнено і займали середину дороги і всі інші розступались. Мандрівники поодинокі і групами. Раби що несли важке і дивились під ноги.

Я дивився на всіх.

Після тисячі років в Єгипті де все було знайомим — тут кожне обличчя було новим. Кожна мова що долинала — нова. Запахи — інші. Навіть повітря здавалось іншим — сухіше і різкіше ніж те вологе тепле єгипетське повітря що я так довго вважав нормальним.

Добре відчуття.

Бути знову — чужинцем.

Ніхто не дивився на мене з тим особливим поглядом впізнавання. Ніхто не думав про розповіді про того що не старіє. Просто — великий незнайомець на дорозі. Один з багатьох.

Я майже забув як це — бути одним з багатьох.

На четвертий день дорога почала підніматись на пагорб.

Не стрімко — поступово. Рівномірно як піднімається все що побудоване з розумом. Я йшов і відчував як змінюється повітря — свіжіше вище і трохи прохолодніше попри те що сонце стояло високо.

Попереду — кілька людей зупинились на гребені пагорба.

Дивились вниз.

Я прискорив крок — не знаючи ще чому. Просто відчув щось. Те особливе передчуття що буває коли наближаєшся до чогось важливого і ще не бачиш але вже знаєш.

Вийшов на гребінь.

І зупинився.

Внизу — долина.

Широка. З річкою що блищала на сонці. З пагорбами що оточували її з усіх боків — сім пагорбів я порахував одразу і подумав що розповіді не перебільшували.

І між пагорбами — місто.

Я бачив великі міста. Бачив Єгипет з його тисячолітніми спорудами. Бачив поселення між двома річками де вперше побачив організацію і розподіл праці і золото на торзі.

Але це — інше.

Не розміром — хоча розмір вражав. Не кількістю людей — хоча їх звідси здавалось незліченно. А тим як це все було разом. Як одне переходило в інше — вулиці в площі площі в будівлі будівлі в простір між ними — і все це дихало як один організм. Жило одним ритмом.

Я стояв на гребені пагорба і дивився.

Довго.

Один з тих що зупинились поруч — немолодий чоловік з торговим мішком — подивився на мене і щось сказав. Я розумів латину вже достатньо — вчив по дорозі у торговців і мандрівників. Зрозумів.

Він сказав — вперше бачиш.

Не питання — констатація. Мій вираз обличчя мабуть говорив сам за себе.

Я сказав — так. Вперше.

Він кивнув — з тим задоволенням людини що показує щось своє і знає що воно справляє враження.

Сказав — Roma.

Просто — Roma.

Ніби більше нічого не треба було говорити.

І справді — не треба.

Я дивився вниз на місто що розкинулось між сімома пагорбами і думав що за всі мільярди років і всі мільйони кроків і всі тисячі облич і вогнів і розповідей — є моменти що виправдовують весь шлях.

Просто тим що вони є.

Просто тим що стоїш на пагорбі і дивишся вниз і розумієш — ось воно. Те чого ще не бачив. Те що варто було йти.

Торговець пішов вниз по дорозі.

Я ще стояв.

Вітер з долини приніс запахи — дим і спеції і щось ще що я не міг назвати одним словом. Запах великого живого міста що не спить і не зупиняється.

Потім і я пішов вниз.

По рівній кам'яній дорозі — твердій і надійній під ногами.

До міста що називало себе вічним.

Подивимось.