Щоденник V — Останні роки на березі Нілу

3 000 років до н.е.

Я залишився.

Не планував так довго — але Єгипет тримав. Не силою не необхідністю — просто тут завжди було щось нове. Щось що варто було побачити. Щось що ще не закінчилось.

Піраміда що я бачив на початку будівництва — стояла тепер готова.

Я прийшов до неї одного ранку коли сонце ще не піднялось і небо було тим особливим сірим кольором що буває тільки між ніччю і світанком. Стояв біля підніжжя і дивився вгору.

Білі поверхні відбивали перше світло.

Точно як в образі що переслідував мене роками.

Я стояв довго і думав що відчуваю дві речі одночасно — задоволення від того що побачив це своїми очима і якийсь дивний смуток. Ніби щось завершилось. Ніби цей образ що жив у мені як питання тепер став відповіддю і питання зникло.

Але на його місці — нові питання.

Завжди нові питання.

Записав в пластину: піраміда стоїть. Бачив її ще не побудованою — в пам'яті що повернулась раніше ніж я її побачив. Тепер вона тут і я тут і між нами тільки ранковий холод і тиша.

Збігається.

2 500 років до н.е.

П'ятсот років.

Я пробув тут п'ятсот років і не помітив як вони пройшли. Не тому що нудьгував — навпаки. Просто — Єгипет великий і завжди є ще одне місто ще одна річка ще один храм ще одне покоління людей що будує щось нове на руїнах старого.

Я ходив вздовж Нілу — далеко на південь і назад на північ. Жив то в одному місті то в іншому. Носив важке торгував слухав говорив — вже добре говорив єгипетською. Кілька діалектів навіть.

Але щось почало мінятись.

Не навколо — зі мною. Точніше — в тому як люди дивились на мене.

Перше покоління що я знав тут — вже давно померло. Друге теж. Третє. Четверте. П'яте.

А я — той самий.

Люди що знали мене молодими і самі постаріли і померли — їхні діти знали мене. Їхні онуки знали мене. Їхні правнуки — теж.

І всі вони бачили одне.

Той самий чоловік. Те саме обличчя. Та сама постава. Жодної зморшки жодного сивого волосся жодного знаку що час торкнувся його хоч трохи.

Спочатку — питання. Як ти так добре виглядаєш. Яке твоє секрет. Жарти про те що він мабуть молодший ніж здається.

Потім — тиша навколо питань. Люди переставали питати вголос але дивились інакше.

Потім — розповіді.

Я чув їх краєм вуха — на торгах у храмах біля вогнів. Чоловік що не старіє. Чоловік що жив ще за дідового діда і виглядав тоді так само. Чоловік що приходить і відходить і повертається і завжди — той самий.

Знайома пісня.

Тільки тепер — єгипетська.

Записав в пластину: вони знову почали складати розповіді про мене. П'ятсот років і кілька поколінь — і знову той самий процес. Спочатку люди. Потім легенда. Потім щось більше за легенду.

Треба бути обережнішим.

2 000 років до н.е.

Обережнішим не вийшло.

Або вийшло — але недостатньо. Я переїжджав між містами частіше ніж раніше. Не затримувався на одному місці більше ніж кілька десятків років. Змінював одяг змінював ім'я — імена що давали мені люди бо своє я не пам'ятав.

Але Єгипет маленький для такої таємниці.

Торгові шляхи несли розповіді швидше ніж я міг рухатись. І в кожному новому місті куди я приходив — рано чи пізно хтось дивився на мене з тим особливим виразом. Впізнавання.

Не особисте — через розповідь.

Ти той що не старіє.

Одного разу до мене прийшли жерці.

Не один — четверо. Старші поважні з тим спокоєм людей що звикли що їх слухають. Вони прийшли ввечері до місця де я ночував і сіли і дивились на мене мовчки якийсь час.

Потім старший сказав — ми знаємо хто ти.

Я спитав — хто.

Він сказав — посланець богів. Той що живе між світами. Той що бачить те чого не бачать інші.

Я подумав перш ніж відповідати.

Міг заперечити — сказати що вони помиляються що я просто людина що виглядає молодо. Але вони б не повірили — надто багато поколінь бачили мене. Надто довго тривала ця розповідь.

Міг погодитись — і тоді все стало б ще складнішим.

Сказав те що думав.

Я не знаю хто я. Шукаю відповідь на це питання вже дуже довго.

Вони переглянулись.

Старший кивнув — повільно і якось задоволено. Ніби ця відповідь була правильнішою за будь-яку іншу.

Сказав — той хто шукає відповідь і є найближчим до богів.

Я не знав що з цим робити.

Вони пішли — і більше не приходили. Але після тієї ночі щось змінилось. Люди в місті дивились на мене інакше. Не зі страхом — з повагою що буває важчою за страх. Бо зі страху можна втекти а від поваги — важче.

Записав в пластину: вони вирішили хто я і я не можу їх переконати що помиляються. Може тому що самого себе не можу переконати що знаю правду. Поки не знаю хто я — не можу спростувати те що вони вигадали.

1 500 років до н.е.

Єгипет змінився.

Не раптово — поступово як змінюється все що живе досить довго. Нові фараони. Нові храми на місці старих. Нові боги що витісняли старих або поглинали їх — давали їм нові імена нові обличчя але залишали суть.

Я ходив між цими змінами і думав що бачу щось знайоме.

Цивілізація що дорослішає.

Дитина будує — вона будує все підряд з ентузіазмом без системи. Підліток — будує більше але вже з амбіцією з бажанням щоб це було найбільшим найвищим найкращим. Доросла людина — будує вдумливо знає ціну ресурсів знає що не все варто будувати.

Єгипет ставав дорослим.

Менше грандіозних проектів більше практичних. Менше монументів більше каналів і доріг і складів для зерна. Розум замість пафосу.

Мені це подобалось більше.

Але разом з дорослішанням прийшло щось інше — жорсткість. Система що спочатку тримала людей разом почала тримати їх на місці. Правила що колись були корисними стали клітками. Жерці що колись пояснювали світ тепер контролювали доступ до пояснень.