Глава 11 — Будівельники

Каміння важило більше ніж здавалось.

Не для мене — для інших. Я бачив як люди несли шматки вапняку розміром з половину людського тіла і як їхні ноги підгинались і як вони зупинялись і переводили дух і потім знову піднімали і несли далі. День за днем. Під сонцем що тут не жартувало — пекло рівно і серйозно від світанку до заходу без перерви без хмар без жалю.

Я носив більше ніж інші.

Не щоб показати — просто міг. І якщо я можу а поруч людина що гнеться від ваги — логіка проста. Бери більше. Дай їй відпочити зайву хвилину.

Наглядач помітив це на другий день.

Не одразу — спочатку просто дивився. Потім підійшов і сказав щось. Я зрозумів приблизно — ти береш забагато це не твоя робота бери скільки належить.

Я подивився на нього.

Він подивився на мене.

Потім відійшов і більше нічого не казав.

Наступного дня я носив стільки скільки хотів.

Будівництво було більшим зблизька ніж здавалось з пагорба.

Я розумів це поступово — день за днем носячи каміння і дивлячись як основа росте і приймає форму. Квадратна. Рівна — дивно рівна для чогось такого великого. Хтось вимірював це ретельно. Хтось знав математику якої я ще не бачив в такому застосуванні.

Я питав — обережно між роботою. Що будуємо.

Відповіді були різні.

Молодий хлопець що носив воду для будівельників сказав — дім для бога. Старший чоловік поруч засміявся і сказав — дім для фараона після смерті. Третій — мовчазний і серйозний — сказав просто що будують те що будують і не його справа питати навіщо.

Дім після смерті.

Я думав про це довго поки ніс черговий шматок каменю.

Споруда для мертвого — але яка споруда. Не просте поховання не печера засипана камінням як та далеко на півночі де лежав останній неандерталець. Щось розраховане і грандіозне і таке що простоїть — я відчував це — довше ніж будь-що що люди будували досі.

Вічність для смертного.

І знову — образ.

Чіткіший ніж минулого разу. Трикутна форма що стирчить у небо — і тепер я бачив деталі. Гладкі білі поверхні що відбивають сонце. Верхівка що здається торкається неба. Навколо — пісок і ще кілька таких самих але менших.

Я зупинився посеред дороги.

Людина за мною мало не врізалась — виругалась і обійшла.

Я стояв і тримав каміння і дивився на незакінчену основу перед собою і думав — я це вже бачив. Не будівництво — готове. Вже побудоване. Вже стояче. Вже — стародавнє навіть тоді коли я це бачив.

Коли.

Де.

Образ зник.

Я пішов далі.

Ввечері після роботи люди збирались біля великих вогнів.

Їли говорили відпочивали. Я сідав на краю і слухав. Мова давалась вже добре — не ідеально але достатньо щоб слідкувати за розмовами і іноді вставляти слово.

Одного вечора старий будівельник — сивий з руками що були самі по собі як каміння з яким він працював все життя — розповідав про фараона.

Не того що я бачив у процесії — його батька. Або діда. Я ще не достатньо добре знав їхню мову щоб розрізняти всі відтінки родинних зв'язків.

Розповідь була довга і детальна — про те як фараон є не просто людиною а богом у людському тілі. Як після смерті він повертається до богів і стає одним з них. Як ця споруда що вони будують є переходом — між людським і божественним.

Міст між світами.

Люди слухали уважно — не як новину а як те що знали напам'ять але хотіли почути знову. Як слухають розповідь що завжди однакова і саме тому заспокоює.

Я слухав і думав.

І раптом — не образ цього разу. Слово. Кілька слів. Уривок якоїсь фрази що спливла з тієї самої глибини звідки прийшло слово фараон.

Не єгипетською — іншою мовою. Мовою якої я не знав — або знав колись і забув. Чіткий короткий уривок що не мав контексту але мав інтонацію. Голос — не мій. Чийсь.

Я намагався вхопити його — затримати — зрозуміти.

Зник.

Залишилось тільки відчуття що хтось щось говорив мені. Давно. В місці з білими стінами і рівним холодним світлом.

Білі стіни.

Це я вже пам'ятав — уривки білих стін і людей в однаковому одязі. Але тепер до цього додалось щось — голос. Тон голосу. Не злий не добрий — рівний. Як говорять коли пояснюють щось важливе і хочуть щоб слухали уважно.

Хто це був.

Записав в пластину тієї ночі: знову уривок. Голос і білі стіни і рівний тон людини що щось пояснює. Не знаю кому. Може мені. Може комусь іншому і я просто чув.

Запам'ятав.

Через кілька тижнів мене перевели ближче до самої споруди.

Не носити каміння — тримати мотузки. Звучить просто але насправді це була точна робота — мотузки що тягнули важкі блоки по похилих поверхнях вимагали рівного натягу і швидкої реакції коли щось йшло не так. Я вчився швидко.

Наглядач що спочатку говорив мені носити менше тепер говорив зі мною інакше. Не як з робітником — як з людиною що знає своє діло.

Я починав знати своє діло.

Одного дня він підвів мене до самого краю будівництва — туди де вже були укладені кілька рядів каменю і можна було побачити як це буде виглядати далі. Показав рукою вгору — на кут що вже намічався між двома поверхнями.

Сказав щось — я зрозумів не всі слова але зрозумів головне.

Воно росте до неба.

Я дивився на цей кут — на дві поверхні що сходились у точку десь далеко вгорі де ще нічого не було тільки повітря і синє небо — і відчув як щось у мені відгукнулось. Не образ цього разу і не слово.

Просто — впізнавання.

Глибоке і спокійне як впізнавання давно забутого обличчя.

Я тут був.

Не тут конкретно — не на цьому будівництві. Але біля чогось такого. Стояв і дивився вгору і відчував те саме — як щось людське намагається торкнутись чогось більшого за людину.

Коли — не знав.

Де — не знав.

Але — був.

Наглядач щось сказав — я не почув. Він повторив. Я повернувся до нього і кивнув і він пішов далі показувати роботу а я стояв ще хвилину і дивився на цей кут між двома поверхнями що сходились у небо.