Глава 10 — Берег великої річки

Я залишився.

Не планував довго — просто одного ранку прокинувся і зрозумів що нікуди не йду. Вже знайоме відчуття. Місце тримало — не силою а тією особливою притягальністю що буває коли розумієш що тут відбувається щось важливе і якщо підеш то пропустиш.

Я не хотів пропускати.

Перші тижні просто ходив і дивився.

Місто — я вже починав думати про це слово саме так хоча ще не чув його тут у такому значенні — жило своїм ритмом що відрізнявся від всього що я знав раніше. Не ритм табору що прокидається з сонцем і засинає з темрявою. Тут — інакше. Тут щось відбувалось завжди. Вночі горіли вогні в певних місцях і хтось працював. Вдень одні частини міста затихали поки інші гриміли.

Ритм більший за одну людину.

Ритм системи.

Я вчив мову — швидше ніж зазвичай бо тут було багато людей і багато розмов і вухо налаштовувалось само по собі. Через місяць розумів основне. Через два — міг говорити достатньо щоб не виглядати зовсім чужим.

Достатньо щоб питати.

Річка розливалась щороку.

Я знав про це з розповідей але побачити своїми очима — інше. Вода піднімалась повільно і невідворотно — день за днем — і заливала береги і поля і людям доводилось відступати вглиб. Вони не боялись — навпаки. Чекали. Готувались. Розлив був не катастрофою а подарунком.

Чорна земля що лишалась після відходу води.

Я ходив по ній після першого розливу і відчував її під ногами — м'яку важку живу. Брав жменю і тримав. Пахла інакше ніж будь-яка інша земля що я знав. Щільніше. Багатше.

Розумів чому вони лишились тут.

Розумів чому будують тут а не деінде.

Але було ще щось — щось що я не міг одразу назвати. Якесь відчуття що я вже знав цей запах. Що ця чорна земля в жмені — не перша в моєму житті. Що колись давно — дуже давно — я вже стояв біля великої річки і тримав таку саму землю і думав щось схоже.

Відпустив жменю.

Земля розсипалась.

Відчуття зникло — але лишило слід. Як відбиток на вологій глині що ще не висохла.

Записав в пластину: щось знайоме в цій землі. Не знаю що. Може просто — земля скрізь однакова під різними шарами. Може щось інше. Поки не знаю.

Через три місяці я побачив його вперше.

Не одразу зрозумів хто він — просто помітив що натовп на головній вулиці міста раптом змінився. Люди що йшли і говорили і несли речі зупинились. Відступили до країв. Опустили голови.

Тиша — майже раптова.

Потім — процесія.

Люди в однакових одягах — білих і чистих попри спеку і пісок. Потім — носилки що несли четверо. На носилках — чоловік.

Молодий. Спокійний. З тим особливим виразом обличчя що буває у людей які з народження знають що вони інші. Не кращі не гірші — просто інші. Поставлені вище і прийняли це як факт що не потребує обговорення.

Він дивився прямо перед собою.

Не на людей — крізь них. Як дивляться на горизонт.

Процесія пройшла і натовп знову зашумів і люди повернулись до своїх справ. Ніби нічого особливого. Ніби так завжди.

Я стояв і думав про те що щойно побачив.

Потім — знову те відчуття.

Не образ не конкретний спогад. Просто — слово. Одне слово що спливло з якоїсь глибини де я не ходив давно. Слово якому ще немає відповідника в мові що я тут вчив але яке я знав. Знав що воно означає цього чоловіка на носилках. Знав що таких людей буде багато — після нього і після наступного і ще довго.

Фараон.

Звідки я знав це слово — не міг сказати. Але знав. І знав ще щось — що це тільки початок. Що цей молодий чоловік з порожнім поглядом на горизонт є першим або майже першим у довгому ряду. Що цей ряд простягнеться на тисячоліття.

Постояв ще трохи.

Потім пішов — і намагався зрозуміти звідки прийшло це слово і що ще лежить поруч з ним у тій глибині куди я поки не міг дістатись.

Нічого більше не спливло.

Тільки слово. Тільки — фараон.

Записав в пластину ввечері: бачив його сьогодні. І згадав слово якого не знав що знаю. Щось повертається — повільно і уривками. Не знаю ще що це означає. Але записую — щоб не забути що було перше відчуття і де.

Я знайшов роботу — знову через те що вмів носити важке.

Будівництво ніколи не зупинялось у цьому місті. Щось завжди зводилось — споруди для зберігання зерна нові житла канали для відведення води після розливу. Мене взяли без зайвих питань — великий мовчазний чужинець що носить вдвічі більше ніж звичайна людина і не скаржиться цінується скрізь.

Я носив каміння і цеглу і дерево і глину.

І слухав.

Люди що працювали поруч говорили — завжди говорили під час роботи. Про родину про сусідів про ціни на зерно після розливу. Про фараона що проїхав вчора і чи бачили хто ще — такий молодий. Про богів — часто про богів.

Боги тут були скрізь.

Не абстрактні — конкретні. З іменами з обличчями з характерами і примхами і перевагами. Один бог відповідав за річку інший за сонце інший за смерть. Кожен мав своє і між ними були стосунки — складні як між людьми. Іноді вони сварились іноді допомагали одне одному.

Люди знали ці стосунки напам'ять.

Розповідали про них як про сусідів.

Я слухав і думав що це знайоме — не конкретні імена а сама ідея. Боги як пояснення. Боги як відповідь на питання чому річка розливається чому сонце встає чому хтось помирає молодим а хтось живе довго.

Людина не може жити без відповідей.

Якщо відповідей немає — вигадує.

І вигадані відповіді іноді кращі за відсутність будь-яких.

Одного дня мене відправили далі від міста.

Група будівельників — двадцять людей — йшла до каменоломні за два дні ходи на схід. Треба було принести камінь. Багато каменю. Для чого — я ще не знав. Але масштаб замовлення говорив що для чогось великого.

Ми йшли два дні через пустелю.

На другий день вранці — зупинка на пагорбі. Старший будівельник вказав вперед і сказав щось.

Я подивився.