Щоденник II — Зникнення

40 000 років до н.е.

Вони скрізь.

Я йшов на схід — далеко далі ніж ходив раніше — і знаходив їх на кожному новому місці. В долинах біля річок на узбережжях морів на схилах гір. Невеликі групи великі табори одинаки що йшли між ними як я сам колись ходив між усіма.

Homo sapiens sapiens заповнював планету.

Не швидко — по людських мірках дуже повільно. Але по моїх — стрімко. Ще кілька десятків тисяч років тому їх було мало і вони трималися переважно на півдні. Тепер — північ схід захід. Всюди де є їжа і вода і хоч якесь укриття від вітру.

Я дивився на це з висоти пагорбів і думав що планета більше не буде такою як була.

Не погано і не добре. Просто — інакше.

Записав в пластину: вони заповнюють простір як вода. Знаходять кожну щілину кожну долину кожен острів до якого можна дістатись. Я не встигаю за всіма. Вперше за весь мій час планета стає затісною для одного спостерігача.

37 000 років до н.е.

Знайшов печеру з малюнками.

Не першу — я вже бачив малюнки раніше. Прості лінії плями руки притиснуті до стіни і обдуті охрою. Але ця була інша. Більша. І малюнки в ній були — інші.

Тварини.

Не просто контури — справжні тварини з деталями з рухом з чимось що важко назвати точно але що відразу впізнаєш як живе. Кінь що біжить — і видно як рухаються ноги. Бізон що повернув голову — і видно вагу голови на шиї. Мамонт — і видно волосся і масу і те як він стоїть на землі.

Хтось бачив цих тварин.

Не просто бачив — розумів їх. Любив їх можливо. Бо таке не малюють байдуже.

Я сидів у печері довго. Смолоскип що знайшов біля входу — хтось залишив — горів рівно і тихо і тварини на стінах здавались живими в його світлі. Рухались коли полум'я тремтіло.

Думав про те хто це зробив. Скільки часу це зайняло. Навіщо — адже глибока печера де ніхто не живе і куди треба йти зі смолоскипом спеціально — не найочевидніше місце для малюнків.

Але може саме тому.

Може глибока печера це єдине місце де малюнок лишиться. Де дощ не змиє і вітер не зітре і чужі очі не побачать раніше ніж сам художник захоче показати.

Особистий простір.

Перший особистий простір.

Записав в пластину: вони навчились ховати найважливіше в темряву. Не від страху — щоб зберегти. Є речі що стають справжніми тільки коли їх ніхто не бачить крім тебе.

32 000 років до н.е.

Бачив художника.

Не здалеку — близько. Я зайшов у печеру і він вже був там. Молодий — не підліток але молодий. Сидів навпочіпки перед стіною і розтирав охру на плоскому камені. Додавав щось — жир чи воду — і знову розтирав. Повільно і зосереджено.

Почув мене.

Озирнувся — і я побачив його обличчя. Не страх — роздратування. Те роздратування що буває коли когось перебивають посередині важливої роботи.

Потім роздратування змінилось на здивування.

Він дивився на мене — на мій зріст на моє обличчя на те що я стою тут у глибині його печери — і думав щось. Довго думав.

Потім повернувся до своєї охри.

Продовжив розтирати.

Я сів біля входу — далеко від нього щоб не заважати близько достатньо щоб бачити. Він косився на мене кілька разів але не говорив нічого. Просто — робив своє.

Годину я дивився як він малює.

Він готував фарбу — кілька кольорів. Охра давала червоне і жовте. Щось темне — вугілля чи марганець — чорне. Змішував. Пробував на долоні. Не підходило — змінював пропорції. Пробував знову.

Потім підійшов до стіни.

І я побачив як це відбувається.

Не повільно і обережно як я уявляв. Швидко — впевнено — з тим особливим рухом руки що є тільки в людей які знають що роблять і не думають про це думають вже ніби після. Лінія. Ще лінія. Закруглення. Пауза — відступив подивився — і знову рука до стіни.

Кінь з'являвся на камені ніби він завжди там був і художник просто прибирав зайве.

Я не дихав.

Через якийсь час він зупинився. Відступив. Довго дивився на коня. Нахилив голову ліворуч. Підійшов знову — додав одну лінію біля ноги. Відступив знову.

Кивнув сам собі.

Повернувся до мене — ніби згадав що я тут. Подивився. Потім показав рукою на коня на стіні.

Я дивився на коня.

Кивнув.

Він посміхнувся — коротко і трохи збентежено як посміхаються коли показують щось важливе і не знають як це прийнять. Потім почав збирати свої речі.

Перед тим як іти — зупинився біля мене. Поклав на землю невеликий шматок охри. Не подивився чи я взяв — просто поклав і пішов.

Я взяв охру.

Ніс її довго — набагато довше ніж була б потрібна для будь-якої практичної мети.

Записав в пластину: він малює щоб зупинити час. Не для того щоб інші бачили — для себе. Щоб кінь якого він бачив вчора лишився і тоді коли пам'ять почне змінювати деталі. Малюнок — це боротьба з забуттям. Людина єдина істота що знає що забуде і намагається щось з цим зробити.

25 000 років до н.е.

Я перетнув великий міст.

Не справжній міст — суша між двома великими землями що пізніше стане морем коли льодовики відтануть і вода підніметься. Зараз тут можна йти пішки — широка рівнина між двома континентами вкрита травою і продувана наскрізним вітром.

І люди йшли.

Я дивився на них здалеку — кілька груп що рухались в один бік на схід. Не поспішали не тікали від чогось. Просто — йшли. Ніби знали що там за горизонтом щось варте того щоб іти.

Не знали звичайно.

Але йшли.

Це завжди вражало мене — готовність іти туди де не був і не знаєш що знайдеш. Більшість тварин тримаються знайомих місць. Люди — навпаки. Горизонт для них не межа а запрошення.

Я теж пішов через міст.

На тому боці — нова земля. Велика. З іншими тваринами іншою травою іншим небом що здавалось трохи вищим ніж вдома. Люди що прийшли сюди раніше вже встигли розійтись по долинах і річках.