Глава 6 — Останній

Я не помітив коли це сталось.

Ось що найдивніше — не було моменту. Не було останнього неандертальця що впав на землю і не встав. Не було останнього табору що згас і більше не запалився. Просто одного дня я йшов по широкій рівнині на північ і зрозумів що давно не бачив нікого з тим особливим поглядом. З тією особливою поставою. З тим спокоєм що займає простір навколо себе без зайвих рухів.

Зупинився.

Спробував пригадати — коли востаннє. Місяць тому? Два? Може більше.

Не міг точно сказати.

І це було страшніше за будь-яку конкретну дату.

Я пішов шукати.

Не панічно — методично. Так само як шукав щось важливе завжди — терпляче і широко охоплюючи землю. Повернувся на північ де їх завжди було більше ніж на півдні. Пройшов долинами що пам'ятав як їхні — де знаходив табори десятки тисяч років поспіль. Де вогнища горіли ще за часів коли сапієнси тільки починали з'являтись в цих краях.

Знаходив сліди.

Але не їхні.

Стоянки де колись були неандертальці тепер були зайняті іншими. Вищими тоншими голоснішими. З іншими інструментами іншими звичками іншим способом складати каміння навколо вогнища.

Іноді — між ними хтось з ширшими кістками з трохи масивнішим черепом. Нащадки. Але вже не вони.

Я питав — криво і з акцентом але питав. Старі люди що пам'ятали більше за молодих. Де широкі. Де ті що мовчать. Де ті що ходять повільно і знають льодовик краще за всіх.

Відповіді були різні.

Одні казали — пішли на північ давно ще за діда. Інші — змішались з нами і живуть ось він широкий онук мого батька. Треті дивились нерозуміло — не знали про кого я говорю. Для них це були просто люди. Просто свої.

І вони мали рацію.

Знайшов його через два місяці пошуків.

Далеко на північ від будь-якого табору будь-якої групи — в широкій кам'янистій долині де вітер не вщухав ніколи і де навіть влітку сніг лежав у затінених западинах між скелями.

Він сидів біля маленького вогню.

Один.

Старий — дуже старий за мірками свого часу. Широкий попри вік що зменшив його і зігнув трохи. Руки на колінах. Спина пряма — ця постава не зникала навіть коли все інше здавалось.

Він почув мене ще здалеку — підняв голову коли я був за сотню кроків. Подивився. Не злякався не встав не взяв зброї що лежала поруч.

Просто дивився як я підходжу.

Я сів по інший бік вогню.

Він кивнув.

Я кивнув у відповідь.

Ми сиділи довго без слів.

Вогонь між нами був маленький — рівно стільки щоб давати тепло і не більше. Він підтримував його точно і економно — кидав гілку коли треба і не раніше. Стара звичка людини що знає ціну дровам в місцях де їх мало.

Я дивився на його руки.

Вузлуваті з товстими пальцями що колись могли зламати камінь об камінь. Тепер — повільніші. Але ті самі. Я бачив такі руки тисячі разів за десятки тисяч років. В різних таборах в різних долинах в різні зими.

Завжди — ті самі руки.

Він щось сказав нарешті.

Тихо і повільно — ніби давно не говорив і мова давалась з трудом. Я слухав уважно. Мова його була стара — старіша за ту якою говорили в таборах що я відвідував останніми роками. Деякі слова я не знав. Деякі — впізнавав як впізнають обличчя людини яку не бачив дуже довго. Змінилось але є щось незмінне під змінами.

Він запитав чи я пам'ятаю його батька.

Я подумав. Сказав що не знаю — може бачив може ні. Надто багато облич за надто довгий час.

Він кивнув. Ніби це була правильна відповідь.

Потім сказав щось що я не відразу зрозумів — довга фраза з паузами між частинами. Я просив повторити. Він повторив — терпляче без роздратування.

Поступово зібрав зміст.

Він говорив про своїх дітей. Двоє — і обоє пішли на південь до великих таборів де багато людей і тепло і їжі більше. Обоє взяли собі когось звідти. Обоє мали своїх дітей що виглядали вже більше як ті з півдня ніж як він.

Він не осуджував.

Просто — говорив. Як говорять про погоду або про річку що змінила русло. Це сталось і це правильно і так має бути.

Я слухав і думав що він прийняв це раніше ніж я.

Вночі він показав мені свою печеру.

Невелика — ледь вміщала двох. Але суха і захищена від вітру з малюнками на стінах що він робив сам судячи з усього. Не складні — прості лінії і плями. Тварини. Люди. Щось що могло бути льодовиком або небом або просто — формою що здалась йому правильною.

І серед них — фігури яких я впізнав.

Широкі з особливою поставою. Його люди. Намальовані просто але з тією деталлю що відрізняє малюнок людини що любить предмет від малюнка людини що просто зображує.

Він намалював їх щоб вони лишились.

Я довго дивився на стіни.

Потім запитав — чи є ще такі як він. Не нащадки — такі самі. Він подумав довго. Відповів — може на дуже далекій півночі. Може. Він не знає точно. Давно не ходив так далеко.

Може.

Я зрозумів що це означає.

Він помер через три дні після того як я знайшов його.

Не від хвороби не від нападу — просто ліг спати одного вечора і не прокинувся. Я знайшов його вранці — тихого і спокійного з тією самою прямою поставою навіть у смерті. Ніби тіло пам'ятало форму навіть коли все інше вже пішло.

Я сидів біля нього довго.

Думав про те що зараз відбувається. Не трагедія — він прожив довго і добре і діти його живуть і їхні діти житимуть. Але щось закінчилось. Щось що існувало сотні тисяч років — ціла відповідь природи на питання як жити в холоді і нестатку і темряві — тихо і без оголошень перестало існувати як окреме.

Не загинуло.

Розчинилось.

Стало частиною чогось більшого і в цьому була і втрата і продовження одночасно.

Я поховав його в його печері — засипав вхід камінням так само як колись засипав вхід до іншої печери мільйон років тому. Поклав поруч його зброю і кілька речей що лежали біля вогню. Не знав їхнього значення для нього — але поклав.