Щоденник I — Два види

280 000 років до н.е.

Я пішов.

Не від страху не від нудьги — просто зрозумів що настав момент відступити. Місяць з неандертальцями. Кілька місяців поруч з сапієнсами в долині. Достатньо щоб відчути — якщо я залишусь довше то перестану бути спостерігачем. Стану частиною. А частина не може бачити ціле.

Пішов на північ. Знайшов невисоку скелю над широкою рівниною і влаштувався там. Добре місце — видно далеко в усі боки вітер приносить запахи з трьох напрямків і ніхто не ходить по цих каменях крім мене.

Почав просто — спостерігати.

Не конкретних людей. Не конкретні групи. А те що між ними. Простір між двома видами що живуть на одній землі і поки що не знають що з цим робити.

Записав в пластину: відступив. Дивлюсь здалеку. Так краще для них і для мене.

260 000 років до н.е.

Вони уникають одне одного.

Не завжди — але здебільшого. Я бачив як групи змінюють напрямок коли натрапляють на сліди чужих. Як обходять місця де горіли чужі вогнища. Як зупиняються на гребенях пагорбів і довго дивляться в долини перш ніж спускатись.

Обережність. Не ворожість — обережність. Різниця важлива.

Ворожість діє. Обережність — чекає.

Вони чекають одне одного. Ще не знають цього самі — але чекають. Щоб зрозуміти. Щоб вирішити. Щоб знайти ту відстань яка буде правильною — не надто близько і не надто далеко.

Я теж чекаю.

Записав в пластину: обережність — це повага до невідомого. Гірше було б якби вони не зупинялись на гребенях. Якби йшли не думаючи.

240 000 років до н.е.

Неандертальці кращі в холод.

Я спостерігав за обома видами під час першого великого похолодання що прийшло з півночі. Не льодовик — просто довга холодна зима що затяглась на кілька років. Трава висохла і пожовкла раніше ніж зазвичай. Тварини пішли на південь. Їжі стало менше.

Сапієнси страждали більше. Вони легші тонші — холод бере їх швидше. Кілька груп що я спостерігав здалеку пішли на південь слідом за теплом. Інші залишились але схудли помітно і рухались повільніше ніж зазвичай.

Неандертальці залишились майже всі.

Вони ніби й не помічали холоду — або помічали але це не змінювало їхнього ритму. Ті самі повільні впевнені рухи. Та сама методична робота біля вогню. Полювання не зупинялось — вони просто змінили здобич і пішли за мамонтами що трималися ближче до льодовикового краю.

Різні тіла для різного клімату.

Природа не робила одну відповідь — вона робила кілька. На випадок якщо одна не спрацює.

Записав в пластину: вони доповнюють одне одного навіть не знаючи про це. Один вид виживає там де інший відступає. Разом вони покривають більше землі ніж кожен окремо. Природа мудріша за будь-який план.

220 000 років до н.е.

Сьогодні бачив щось чого не очікував.

Неандертальська жінка — молода з дитиною на руках — сиділа біля струмка і плакала.

Просто сиділа і плакала.

Дитина спала. Нікого поруч не було. Вона дивилась на воду і плакала тихо і рівно — не голосячи не схлипуючи. Просто сльози текли і вона їх не витирала.

Я не підійшов.

Але довго стояв за деревами і думав про те що бачу. Не біль від рани не страх від загрози — щось глибше. Те що буває коли людина залишається сама і більше не треба тримати обличчя для інших.

Горе. Або втома. Або те і інше разом.

Однакове в будь-якого виду.

Вона посиділа ще трохи. Потім витерла обличчя. Підняла дитину. Пішла назад до табору — і я бачив як вона йде — рівна спина піднята голова жодного знаку що кілька хвилин тому плакала біля струмка.

Тільки очі трохи червоніші ніж зазвичай.

Записав в пластину: вони теж ховають своє горе від інших. Значить розуміють що є різниця між тим що відчуваєш і тим що показуєш. Це — вже дуже людське. Або просто — живе.

200 000 років до н.е.

Двісті тисяч років тому з'явились перші люди що виглядали точно як ті яких я знатиму пізніше.

Homo sapiens sapiens.

Я бачив їх вперше в Африці — далеко на півдні куди я спустився на кілька тисячоліть щоб подивитись. Вищі ніж попередні. З більш округлими черепами і меншими надбрів'ями. Рухи швидші і різкіші — ніби вся їхня істота заточена під швидкість і змінність а не під витривалість і постійність як у неандертальців.

Вони говорили багато.

Дуже багато. Постійно. Навіть під час полювання вони переговорювались — тихо але переговорювались. Ніби мовчання для них було незручним станом від якого треба позбуватись якомога швидше.

Я спостерігав за ними тиждень і майже звик до цього шуму.

Майже.

Записав в пластину: ось вони. Ті що заповнять весь світ. Я це вже знаю — не знаю як знаю але знаю. Вони занадто гучні щоб лишитись непоміченими. Занадто швидкі щоб зупинитись. Цікаво що вони зроблять з цією швидкістю.

170 000 років до н.е.

Льодовик повернувся.

Великий — більший ніж попередній. Він накрив північ і частину центру і загнав обидва види на південь де було тепліше і де їжі ставало дедалі менше бо всі хотіли одного й того самого.

Саме тут я вперше побачив справжню зустріч.

Не ту що була біля річки — обережна і коротка. А довшу. Змушену. Коли двом групам не було куди розійтись бо з одного боку льодовик з іншого море і між ними вузька смуга землі де мусили поміститись всі.

Спочатку — напруга. Я відчував її навіть здалеку. Табори стояли занадто близько. Люди дивились на чужі вогні з виразом що міг переламатись в будь-який бік.

Але не переламався.

Вони почали торгувати.

Не одразу — через кілька тижнів. Спочатку просто обміни на нейтральній відстані — як та перша зустріч біля річки. Камінь на охру. Шкура на кремінь. Потім ближче. Потім — вже біля спільного вогню одного вечора.

Я сидів на скелі над ними і дивився як два види сидять біля одного вогню і їдять і не розуміють одне одного ні слова але якось — розуміють.