Останній Король

Глава 14. Таємниці за маскою

 

Наступного дня я прокинулася з дивним відчуттям тривоги. Сьогодні ввечері я знову мала бути в королівських покоях. Сам король наказав мені прийти, і ця думка не давала спокою.

Я довго стояла перед маленьким дзеркалом у кімнаті для служниць, поправляючи волосся. На мені була звичайна сіра сукня, білий фартух і скромний комірець. Нічого особливого.

— Ти знову збираєшся до нього? — почула я голос Марти.

Вона сиділа біля вікна й перебирала чисту білизну.

— Так. Його величність наказав допомогти з документами.

— Ти стала частою гостею в королівських покоях.

— Я лише виконую роботу.

Марта зітхнула.

— Я не хочу тебе лякати, але пам'ятай: у цьому замку кожен має своє місце. І не всім подобається, коли хтось починає виходити за його межі.

— Ти говориш про Аделіну?

Марта на мить замовкла.

— Ти вже зустрічалася з нею?

— Учора на прийомі.

— Тоді тримайся від неї подалі. Вона має великий вплив на людей при дворі. Колись її вважали майбутньою королевою.

Я завмерла.

— Майбутньою королевою?

— Так. Але щось між нею та королем сталося. Після цього вона залишила замок.

— А що саме?

Марта похитала головою.

— Цього я не знаю. І тобі не раджу шукати відповіді.

Коли вечір опустився на замок, я взяла невеликий кошик із документами й піднялася на королівський поверх.

Біля дверей стояли двоє вартових.

— Тебе знову чекають, — сказав один із них і відчинив двері.

Я увійшла.

У покоях горіло кілька свічок. Король сидів за столом, перед ним лежали карти й розгорнуті листи.

— Добрий вечір, ваша величносте.

— Підійди.

Я поставила кошик на стіл.

— Сьогодні роботи буде багато?

— Більше, ніж я хотів би.

Він указав на стілець навпроти себе.

— Сідай.

Я не одразу зрозуміла, що він звертається саме до мене.

— Перепрошую?

— Я сказав, сідай. Не змушуй мене повторювати.

Я обережно сіла.

Він підсунув до мене кілька документів.

— Розклади їх за датами. Старі листи поклади окремо. Нові залиш переді мною.

Я взялася до роботи.

Спочатку ми мовчали. Час від часу король ставив запитання, а я відповідала. Згодом я помітила, що він майже не торкається вечері, яка стояла на столику біля каміна.

— Ваша величносте, — тихо промовила я.

— Що?

— Ви знову не вечеряли?

Він підняв голову.

— Ти тепер стежиш за тим, що я їм?

— Ні. Просто помітила, що їжа стоїть недоторканою.

— Мені не до цього.

— Але ви цілий день працюєте.

Він відклав перо.

— Ти завжди така настирлива?

— Лише коли люди не дбають про себе.

Король кілька секунд дивився на мене, а потім відсунув документи.

— Гаразд. Подай вечерю.

Я підвелася й принесла тацю.

— Дякую, — сказав він.

Цього разу я не здивувалася. Уже починала звикати до того, що за маскою ховається не лише суворий правитель.

Ми працювали майже до півночі.

За вікном почався дощ. Вітер бив у шибки, а полум'я свічок час від часу здригалося.

Я саме складала останні листи, коли помітила, що король сидить нерухомо, тримаючи пальці біля скроні.

— У вас болить голова?

— Нічого страшного.

— Можливо, вам варто трохи відпочити.

— Ти знову даєш мені поради?

— Можливо, вам просто потрібна людина, яка час від часу нагадуватиме, що ви не залізний.

Він повільно опустив руку.

— Людина?

Я не зрозуміла його запитання.

— Так, ваша величносте.

— У моєму становищі люди рідко говорять зі мною як із людиною.

Я відклала папери.

— А як вони говорять?

— Як із королем. Одні бояться, інші хочуть щось отримати. Треті лестять, сподіваючись на прихильність.

— А ви ніколи не хотіли просто поговорити з кимось без титулів?

Він довго мовчав.

— Колись хотів.

— І що сталося?

— Я навчився не довіряти людям.

Його голос звучав інакше. У ньому не було звичної владності.

Я не стала ставити нових запитань.

Через деякий час король підвівся й підійшов до великої шафи біля каміна. Він дістав звідти невелику дерев'яну скриньку.

— Підійди сюди.

Я підійшла.

Він відкрив скриньку. Усередині лежали старі листи, кілька пожовклих сторінок і невеликий срібний медальйон.

— Колись я отримав це від людини, якій довіряв більше за всіх.

Я подивилася на медальйон.

— А тепер?

— Тепер я не знаю, чи залишилося від тієї людини щось справжнє.

Він узяв один із листів і поклав назад.

— Аделіна була важливою частиною мого життя.

Я не знала, що відповісти.

— Ви її кохали? — запитала я, сама не очікуючи від себе такої сміливості.

Король повернув голову.

— Це особисте запитання.

— Перепрошую.

— Так. Колись кохав.

Мені стало неприємно, але я намагалася не показувати цього.

— А чому все закінчилося?

Він закрив скриньку.

— Тому що іноді людина, якій ти довіряєш, виявляється зовсім не тією, за кого себе видає.

Я подивилася на нього.

— Ви досі їй не пробачили?

— Не знаю, чи хочу.

Він поставив скриньку на місце.

— Досить про минуле.

Я кивнула.

Коли роботу було завершено, я зібрала папери й поклала їх у кошик.

— На сьогодні все, ваша величносте.

— Зачекай.

Він підійшов до столу й узяв невеликий предмет, загорнутий у темну тканину.

— Це тобі.

Я здивовано подивилася на нього.

— Мені?

— Відкрий.

Я обережно розгорнула тканину. Усередині лежала невелика срібна шпилька для волосся з витонченим візерунком.

— Вона дуже красива...

— Залишилася від старого набору. Мені вона не потрібна.

Я не знала, що сказати.

— Дякую, ваша величносте. Але я не можу прийняти такий подарунок.

— Чому?

— Тому що я служниця.

— Я знаю, хто ти.

Він поклав шпильку на стіл переді мною.

— Це лише маленька річ. Не роби з неї великої події.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше