Наступного дня я прокинулася з дивним відчуттям тривоги. Сьогодні ввечері я знову мала бути в королівських покоях. Сам король наказав мені прийти, і ця думка не давала спокою.
Я довго стояла перед маленьким дзеркалом у кімнаті для служниць, поправляючи волосся. На мені була звичайна сіра сукня, білий фартух і скромний комірець. Нічого особливого.
— Ти знову збираєшся до нього? — почула я голос Марти.
Вона сиділа біля вікна й перебирала чисту білизну.
— Так. Його величність наказав допомогти з документами.
— Ти стала частою гостею в королівських покоях.
— Я лише виконую роботу.
Марта зітхнула.
— Я не хочу тебе лякати, але пам'ятай: у цьому замку кожен має своє місце. І не всім подобається, коли хтось починає виходити за його межі.
— Ти говориш про Аделіну?
Марта на мить замовкла.
— Ти вже зустрічалася з нею?
— Учора на прийомі.
— Тоді тримайся від неї подалі. Вона має великий вплив на людей при дворі. Колись її вважали майбутньою королевою.
Я завмерла.
— Майбутньою королевою?
— Так. Але щось між нею та королем сталося. Після цього вона залишила замок.
— А що саме?
Марта похитала головою.
— Цього я не знаю. І тобі не раджу шукати відповіді.
Коли вечір опустився на замок, я взяла невеликий кошик із документами й піднялася на королівський поверх.
Біля дверей стояли двоє вартових.
— Тебе знову чекають, — сказав один із них і відчинив двері.
Я увійшла.
У покоях горіло кілька свічок. Король сидів за столом, перед ним лежали карти й розгорнуті листи.
— Добрий вечір, ваша величносте.
— Підійди.
Я поставила кошик на стіл.
— Сьогодні роботи буде багато?
— Більше, ніж я хотів би.
Він указав на стілець навпроти себе.
— Сідай.
Я не одразу зрозуміла, що він звертається саме до мене.
— Перепрошую?
— Я сказав, сідай. Не змушуй мене повторювати.
Я обережно сіла.
Він підсунув до мене кілька документів.
— Розклади їх за датами. Старі листи поклади окремо. Нові залиш переді мною.
Я взялася до роботи.
Спочатку ми мовчали. Час від часу король ставив запитання, а я відповідала. Згодом я помітила, що він майже не торкається вечері, яка стояла на столику біля каміна.
— Ваша величносте, — тихо промовила я.
— Що?
— Ви знову не вечеряли?
Він підняв голову.
— Ти тепер стежиш за тим, що я їм?
— Ні. Просто помітила, що їжа стоїть недоторканою.
— Мені не до цього.
— Але ви цілий день працюєте.
Він відклав перо.
— Ти завжди така настирлива?
— Лише коли люди не дбають про себе.
Король кілька секунд дивився на мене, а потім відсунув документи.
— Гаразд. Подай вечерю.
Я підвелася й принесла тацю.
— Дякую, — сказав він.
Цього разу я не здивувалася. Уже починала звикати до того, що за маскою ховається не лише суворий правитель.
Ми працювали майже до півночі.
За вікном почався дощ. Вітер бив у шибки, а полум'я свічок час від часу здригалося.
Я саме складала останні листи, коли помітила, що король сидить нерухомо, тримаючи пальці біля скроні.
— У вас болить голова?
— Нічого страшного.
— Можливо, вам варто трохи відпочити.
— Ти знову даєш мені поради?
— Можливо, вам просто потрібна людина, яка час від часу нагадуватиме, що ви не залізний.
Він повільно опустив руку.
— Людина?
Я не зрозуміла його запитання.
— Так, ваша величносте.
— У моєму становищі люди рідко говорять зі мною як із людиною.
Я відклала папери.
— А як вони говорять?
— Як із королем. Одні бояться, інші хочуть щось отримати. Треті лестять, сподіваючись на прихильність.
— А ви ніколи не хотіли просто поговорити з кимось без титулів?
Він довго мовчав.
— Колись хотів.
— І що сталося?
— Я навчився не довіряти людям.
Його голос звучав інакше. У ньому не було звичної владності.
Я не стала ставити нових запитань.
Через деякий час король підвівся й підійшов до великої шафи біля каміна. Він дістав звідти невелику дерев'яну скриньку.
— Підійди сюди.
Я підійшла.
Він відкрив скриньку. Усередині лежали старі листи, кілька пожовклих сторінок і невеликий срібний медальйон.
— Колись я отримав це від людини, якій довіряв більше за всіх.
Я подивилася на медальйон.
— А тепер?
— Тепер я не знаю, чи залишилося від тієї людини щось справжнє.
Він узяв один із листів і поклав назад.
— Аделіна була важливою частиною мого життя.
Я не знала, що відповісти.
— Ви її кохали? — запитала я, сама не очікуючи від себе такої сміливості.
Король повернув голову.
— Це особисте запитання.
— Перепрошую.
— Так. Колись кохав.
Мені стало неприємно, але я намагалася не показувати цього.
— А чому все закінчилося?
Він закрив скриньку.
— Тому що іноді людина, якій ти довіряєш, виявляється зовсім не тією, за кого себе видає.
Я подивилася на нього.
— Ви досі їй не пробачили?
— Не знаю, чи хочу.
Він поставив скриньку на місце.
— Досить про минуле.
Я кивнула.
Коли роботу було завершено, я зібрала папери й поклала їх у кошик.
— На сьогодні все, ваша величносте.
— Зачекай.
Він підійшов до столу й узяв невеликий предмет, загорнутий у темну тканину.
— Це тобі.
Я здивовано подивилася на нього.
— Мені?
— Відкрий.
Я обережно розгорнула тканину. Усередині лежала невелика срібна шпилька для волосся з витонченим візерунком.
— Вона дуже красива...
— Залишилася від старого набору. Мені вона не потрібна.
Я не знала, що сказати.
— Дякую, ваша величносте. Але я не можу прийняти такий подарунок.
— Чому?
— Тому що я служниця.
— Я знаю, хто ти.
Він поклав шпильку на стіл переді мною.
— Це лише маленька річ. Не роби з неї великої події.