Останній Король

Глава 13. Жінка з минулого

 

Увесь день замок готувався до вечірнього прийому.

Служниці прикрашали зали свічками, кухарі готували страви, а слуги носили срібний посуд і дорогі келихи. У головній залі розстеляли червоні килими, уздовж стін розставляли високі свічники, а на балконах закріплювали королівські прапори.

Я ніколи раніше не бачила замок таким.

Зазвичай він здавався похмурим і холодним, але сьогодні все навколо блищало золотом, сріблом і кришталем.

— Ти чого стоїш? — почула я голос Марти.

Я саме розглядала велику люстру, яку слуги піднімали до стелі.

— Просто дивлюся.

— Не забувай, що сьогодні приїдуть важливі гості. Тут кожен має виконувати свою роботу без зайвих розмов.

— Я пам'ятаю.

Марта підійшла ближче й поправила комір моєї сукні.

— І ще одне. Сьогодні ти працюватимеш у головній залі. Не наближайся до короля без дозволу, не втручайся в розмови знаті й не привертай до себе уваги.

Я кивнула.

— Зрозуміла.

— Сподіваюся.

Вона пішла далі, а я повернулася до роботи.

Ближче до вечора я отримала наказ віднести документи до невеликої кімнати біля тронної зали.

Коли я увійшла, там нікого не було.

На столі лежали списки гостей, запрошення та кілька листів із королівською печаткою. Я розклала їх у потрібному порядку й уже збиралася виходити, коли почула голоси за дверима.

— Ви впевнені, що це хороша ідея, ваша величносте? — запитав чоловік.

— Я не збираюся змінювати рішення.

— Але герцогиня Аделіна давно не була в цих стінах.

— Саме тому її повернення може бути корисним.

Я затамувала подих.

Герцогиня Аделіна?

Двері відчинилися, і до кімнати увійшов король. За ним ішов високий чоловік у військовій формі.

Король одразу помітив мене.

— Ти?

Я вклонилася.

— Я принесла документи, ваша величносте.

— Залиш їх на столі.

Я виконала наказ.

Чоловік у військовій формі поглянув на мене, потім на короля.

— Це нова служниця?

— Так.

— Вона працює у ваших покоях?

— Чому тебе це цікавить, капітане?

— Просто запитую.

Король повернувся до нього.

— Тоді залиш свої запитання при собі.

Капітан схилив голову.

Я намагалася не показувати, що чула їхню розмову, але коли король проходив повз мене, він тихо промовив:

— Сьогодні не затримуйся після прийому.

— Так, ваша величносте.

Він вийшов.

Я залишилася сама, думаючи про те, хто така Аделіна і чому її повернення може бути настільки важливим.

Коли прийом розпочався, головна зала була вже заповнена гостями.

Чоловіки у дорогих костюмах, жінки в розкішних сукнях, герцоги, графи, військові командири та посли з далеких земель. Усі розмовляли, сміялися й обмінювалися привітаннями.

Я стояла біля столу з напоями, тримаючи тацю.

Раптом двері головної зали відчинилися.

Усі розмови стихли.

До зали увійшов король.

На ньому була чорна мантія із золотим оздобленням. На грудях виблискувала королівська емблема, а обличчя, як завжди, приховувала маска.

За ним ішли двоє охоронців.

Усі присутні схилили голови.

— Ваша величносте!

Король повільно пройшов до трону.

— Підніміться. Сьогодні ми зібралися не для поклонів, а для розмови.

Він сів на трон.

Я дивилася на нього здалеку й не могла повірити, що ще вчора він сидів зі мною біля каміна й питав, де я хотіла б опинитися.

Тут він був зовсім іншим.

Холодним. Впевненим. Недосяжним.

Кожне його слово змушувало людей замовкати.

І я раптом зрозуміла, наскільки великою була відстань між нами.

Прийом тривав уже близько години, коли знову відчинилися двері.

До зали увійшла жінка.

Вона була надзвичайно вродлива. На ній була темно-червона сукня з відкритими плечима, довгі чорні рукавички та коштовне намисто. Її волосся було зібране у витончену зачіску, а рухалася вона так, ніби весь замок належав їй.

Гості почали перешіптуватися.

— Це Аделіна...

— Вона повернулася?

— Невже король дозволив їй приїхати?

Я затамувала подих.

Отже, це та сама жінка.

Вона підійшла до трону й зробила невеликий реверанс.

— Ваша величносте.

Король підвів голову.

На мить мені здалося, що він завмер.

— Аделіно.

Вона усміхнулася.

— Минуло багато часу.

— Більше, ніж я хотів би пам'ятати.

— А я думала, ви вже забули мене.

— Деякі речі неможливо забути.

Вона підійшла ближче.

— Чи можу я привітати вас особисто?

Король підвівся з трону.

— Звичайно.

Вони обмінялися кількома словами, яких я не почула. Але я помітила, як Аделіна поклала руку на його плече.

І найгірше було те, що він не відсторонився.

Я відчула неприємний холод усередині.

Хто вона йому?

Колишня кохана? Дружина? Чи просто людина, якій дозволено більше, ніж іншим?

— Дівчино, наповни келих, — почувся поруч жіночий голос.

Я здригнулася.

Переді мною стояла одна з гостей.

— Перепрошую.

Я налила їй вина, але погляд мимоволі повернувся до короля.

Аделіна вже сиділа поруч із ним.

Вони розмовляли так, наче знали одне одного все життя.

Мені стало неприємно від власних думок.

Я не мала жодного права ревнувати його.

Я була лише служницею.

Пізніше, коли гості перейшли до танців, я віднесла порожні келихи на кухню й повернулася до зали.

Саме тоді побачила, як Аделіна запросила короля на танець.

У залі запала тиша.

Король трохи помовчав, а потім подав їй руку.

Музиканти почали грати повільну мелодію.

Вони рухалися посеред зали, а гості спостерігали за ними.

Я стояла біля колони й не могла відвести погляду.

— Не найкраще видовище для твого настрою, чи не так?

Я обернулася.

Поруч стояв той самий капітан, якого я бачила вранці.

— Перепрошую?

— Ти вже десять хвилин дивишся в один бік.

Я опустила очі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше