Увесь день замок готувався до вечірнього прийому.
Служниці прикрашали зали свічками, кухарі готували страви, а слуги носили срібний посуд і дорогі келихи. У головній залі розстеляли червоні килими, уздовж стін розставляли високі свічники, а на балконах закріплювали королівські прапори.
Я ніколи раніше не бачила замок таким.
Зазвичай він здавався похмурим і холодним, але сьогодні все навколо блищало золотом, сріблом і кришталем.
— Ти чого стоїш? — почула я голос Марти.
Я саме розглядала велику люстру, яку слуги піднімали до стелі.
— Просто дивлюся.
— Не забувай, що сьогодні приїдуть важливі гості. Тут кожен має виконувати свою роботу без зайвих розмов.
— Я пам'ятаю.
Марта підійшла ближче й поправила комір моєї сукні.
— І ще одне. Сьогодні ти працюватимеш у головній залі. Не наближайся до короля без дозволу, не втручайся в розмови знаті й не привертай до себе уваги.
Я кивнула.
— Зрозуміла.
— Сподіваюся.
Вона пішла далі, а я повернулася до роботи.
Ближче до вечора я отримала наказ віднести документи до невеликої кімнати біля тронної зали.
Коли я увійшла, там нікого не було.
На столі лежали списки гостей, запрошення та кілька листів із королівською печаткою. Я розклала їх у потрібному порядку й уже збиралася виходити, коли почула голоси за дверима.
— Ви впевнені, що це хороша ідея, ваша величносте? — запитав чоловік.
— Я не збираюся змінювати рішення.
— Але герцогиня Аделіна давно не була в цих стінах.
— Саме тому її повернення може бути корисним.
Я затамувала подих.
Герцогиня Аделіна?
Двері відчинилися, і до кімнати увійшов король. За ним ішов високий чоловік у військовій формі.
Король одразу помітив мене.
— Ти?
Я вклонилася.
— Я принесла документи, ваша величносте.
— Залиш їх на столі.
Я виконала наказ.
Чоловік у військовій формі поглянув на мене, потім на короля.
— Це нова служниця?
— Так.
— Вона працює у ваших покоях?
— Чому тебе це цікавить, капітане?
— Просто запитую.
Король повернувся до нього.
— Тоді залиш свої запитання при собі.
Капітан схилив голову.
Я намагалася не показувати, що чула їхню розмову, але коли король проходив повз мене, він тихо промовив:
— Сьогодні не затримуйся після прийому.
— Так, ваша величносте.
Він вийшов.
Я залишилася сама, думаючи про те, хто така Аделіна і чому її повернення може бути настільки важливим.
Коли прийом розпочався, головна зала була вже заповнена гостями.
Чоловіки у дорогих костюмах, жінки в розкішних сукнях, герцоги, графи, військові командири та посли з далеких земель. Усі розмовляли, сміялися й обмінювалися привітаннями.
Я стояла біля столу з напоями, тримаючи тацю.
Раптом двері головної зали відчинилися.
Усі розмови стихли.
До зали увійшов король.
На ньому була чорна мантія із золотим оздобленням. На грудях виблискувала королівська емблема, а обличчя, як завжди, приховувала маска.
За ним ішли двоє охоронців.
Усі присутні схилили голови.
— Ваша величносте!
Король повільно пройшов до трону.
— Підніміться. Сьогодні ми зібралися не для поклонів, а для розмови.
Він сів на трон.
Я дивилася на нього здалеку й не могла повірити, що ще вчора він сидів зі мною біля каміна й питав, де я хотіла б опинитися.
Тут він був зовсім іншим.
Холодним. Впевненим. Недосяжним.
Кожне його слово змушувало людей замовкати.
І я раптом зрозуміла, наскільки великою була відстань між нами.
Прийом тривав уже близько години, коли знову відчинилися двері.
До зали увійшла жінка.
Вона була надзвичайно вродлива. На ній була темно-червона сукня з відкритими плечима, довгі чорні рукавички та коштовне намисто. Її волосся було зібране у витончену зачіску, а рухалася вона так, ніби весь замок належав їй.
Гості почали перешіптуватися.
— Це Аделіна...
— Вона повернулася?
— Невже король дозволив їй приїхати?
Я затамувала подих.
Отже, це та сама жінка.
Вона підійшла до трону й зробила невеликий реверанс.
— Ваша величносте.
Король підвів голову.
На мить мені здалося, що він завмер.
— Аделіно.
Вона усміхнулася.
— Минуло багато часу.
— Більше, ніж я хотів би пам'ятати.
— А я думала, ви вже забули мене.
— Деякі речі неможливо забути.
Вона підійшла ближче.
— Чи можу я привітати вас особисто?
Король підвівся з трону.
— Звичайно.
Вони обмінялися кількома словами, яких я не почула. Але я помітила, як Аделіна поклала руку на його плече.
І найгірше було те, що він не відсторонився.
Я відчула неприємний холод усередині.
Хто вона йому?
Колишня кохана? Дружина? Чи просто людина, якій дозволено більше, ніж іншим?
— Дівчино, наповни келих, — почувся поруч жіночий голос.
Я здригнулася.
Переді мною стояла одна з гостей.
— Перепрошую.
Я налила їй вина, але погляд мимоволі повернувся до короля.
Аделіна вже сиділа поруч із ним.
Вони розмовляли так, наче знали одне одного все життя.
Мені стало неприємно від власних думок.
Я не мала жодного права ревнувати його.
Я була лише служницею.
Пізніше, коли гості перейшли до танців, я віднесла порожні келихи на кухню й повернулася до зали.
Саме тоді побачила, як Аделіна запросила короля на танець.
У залі запала тиша.
Король трохи помовчав, а потім подав їй руку.
Музиканти почали грати повільну мелодію.
Вони рухалися посеред зали, а гості спостерігали за ними.
Я стояла біля колони й не могла відвести погляду.
— Не найкраще видовище для твого настрою, чи не так?
Я обернулася.
Поруч стояв той самий капітан, якого я бачила вранці.
— Перепрошую?
— Ти вже десять хвилин дивишся в один бік.
Я опустила очі.