Ранок у замку почався незвично рано. За вікнами ще панувала темрява, але коридори вже наповнювалися кроками слуг. Десь унизу гриміли кухонні двері, покоївки носили воду, а вартові змінювалися біля головних сходів.
Я майже не спала цієї ночі.
У голові постійно крутилися його слова:
«Не поспішай із такими висновками».
Я не могла зрозуміти, чи він попереджав мене, чи просто намагався приховати щось за своєю звичною холодністю.
Але одне я знала точно: сьогодні я знову побачу його.
— Ти вже прокинулася? — почула я голос Марти.
Вона стояла біля дверей кімнати для служниць із кошиком чистої білизни.
— Так. Мені сьогодні потрібно піднятися до королівських покоїв.
Марта зупинилася.
— Знову?
— Так. Учора король наказав мені прийти.
Вона поставила кошик на лаву й уважно подивилася на мене.
— Слухай мене уважно. У цьому замку є речі, про які краще не запитувати. Особливо коли йдеться про його величність.
— Чому всі так бояться його?
— Тому що ніхто не знає, що в нього на думці. Він може бути милосердним, а наступної миті — безжальним. І ніхто не знає, що ховається під тією маскою.
Я опустила погляд.
— А ти колись бачила його обличчя?
Марта швидко озирнулася, наче перевіряла, чи ніхто не стоїть поруч.
— Ні. І не раджу тобі намагатися.
Вона взяла кошик і пішла, залишивши мене з новими запитаннями.
Коли я піднялася на королівський поверх, біля дверей уже стояли знайомі вартові.
— Знову ти, — сказав один із них.
— Мене покликали.
Вартовий постукав у двері.
— Ваша величносте, служниця прийшла.
З-за дверей пролунав знайомий голос:
— Нехай заходить.
Я увійшла.
Король стояв біля великого вікна. На ньому була чорна сорочка, темні штани й довга мантія, що спадала до підлоги. Капюшон, як завжди, приховував його обличчя.
Він тримав у руках келих із вином і дивився на місто.
— Доброго ранку, ваша величносте.
— Доброго, — відповів він. — Підійди.
Я поставила відро біля стіни й підійшла ближче.
— Сьогодні мені не потрібне прибирання.
Я здивовано подивилася на нього.
— Тоді чим я можу вам допомогти?
Він указав на стіл, завалений листами.
— Розклади ці документи за печатками. Листи з червоною печаткою поклади окремо, з чорною — у скриньку. Решту залиш на столі.
— Як накажете.
Я взялася до роботи. Спочатку все було просто, але згодом помітила, що деякі листи мають однакові печатки, хоча надіслані з різних земель.
— Ваша величносте, можна запитати?
— Ти знову з питаннями?
— Перепрошую. Просто не розумію, чому ці листи мають однакову печатку, якщо надійшли з різних королівств.
Він повернув голову.
— Ти розбираєшся в печатках?
— Ні. Просто помітила.
Король підійшов до столу й узяв один із листів.
— Це знак старого союзу. Колись ці землі належали одній короні. Тепер кожен правитель вважає себе незалежним.
— А ви хотіли б повернути їх під свою владу?
Він повільно поклав лист.
— Ти ставиш небезпечні запитання для людини, яка прийшла витирати пил.
Я відчула, як почервоніли щоки.
— Вибачте.
— Не вибачайся за цікавість. Просто навчись розуміти, кому і коли її показувати.
Він повернувся до вікна.
Я продовжила розкладати документи, але тепер уже не могла позбутися думки, що король не такий простий, яким здавався.
Минуло близько години.
Я закінчила роботу й почала збирати речі, коли почула:
— Зачекай.
Я обернулася.
Король стояв біля каміна. У руці він тримав невелику книгу.
— Ти казала, що любиш читати.
— Так, ваша величносте.
— Тоді скажи, що ти читаєш?
— Усе, що потрапляє до рук. Історії, легенди, старі хроніки.
Він подивився на книгу.
— Легенди про королів?
— Іноді.
— І що ти думаєш про королів?
Я трохи помовчала.
— Що люди часто вигадують про них більше, ніж знають насправді.
Він тихо засміявся.
— Це правда.
Король поклав книгу на стіл.
— Забери її.
Я не одразу зрозуміла.
— Перепрошую?
— Можеш прочитати. Але повернеш мені.
Я обережно взяла книгу. Її обкладинка була темною, прикрашеною срібним орнаментом. На ній не було назви.
— Дякую, ваша величносте.
— І ще одне.
— Так?
— Як тебе звати?
Я назвала своє ім'я.
Він повторив його, ніби намагався запам'ятати.
— Гарне ім'я.
Ці два слова прозвучали настільки несподівано, що я на мить забула, що маю відповісти.
— Дякую.
— Можеш іти.
Я вклонилася й попрямувала до дверей.
— І не запізнюйся завтра.
Я обернулася.
— Завтра?
— Ти принесеш мені книгу й розкажеш, що про неї думаєш.
— Як накажете.
Увечері я сиділа на своєму ліжку й розглядала подаровану книгу.
Насправді це була не звичайна історія. Усередині містилися записи про давніх правителів, війни, зради та стародавні династії.
На одній зі сторінок я побачила портрет чоловіка в королівській мантії. Його обличчя було приховане маскою.
Під зображенням стояв напис:
«Останній король старої крові. Той, хто править без імені й не дозволяє світові побачити свого справжнього обличчя».
Я провела пальцями по сторінці.
Чи міг це бути він?
Раптом двері кімнати відчинилися. На порозі стояла Марта.
— Ти ще не спиш?
Я швидко закрила книгу.
— Ні. Просто читаю.
Її погляд упав на обкладинку.
— Звідки це в тебе?
— Король дозволив узяти почитати.
Марта завмерла.
— Він сам дав тобі цю книгу?
— Так.
Вона підійшла ближче.
— Дівчинко, ти навіть не розумієш, у що вплутуєшся.
— Що ти маєш на увазі?
Марта нахилилася до мене й тихо сказала:
— Його величність ніколи нічого не робить просто так. Якщо він почав звертати на тебе увагу, значить, у нього є причина.
— Можливо, йому просто потрібна людина, яка вміє читати.