Останній Король

Глава 12. Ближче, ніж дозволено

 

Ранок у замку почався незвично рано. За вікнами ще панувала темрява, але коридори вже наповнювалися кроками слуг. Десь унизу гриміли кухонні двері, покоївки носили воду, а вартові змінювалися біля головних сходів.

Я майже не спала цієї ночі.

У голові постійно крутилися його слова:

«Не поспішай із такими висновками».

Я не могла зрозуміти, чи він попереджав мене, чи просто намагався приховати щось за своєю звичною холодністю.

Але одне я знала точно: сьогодні я знову побачу його.

— Ти вже прокинулася? — почула я голос Марти.

Вона стояла біля дверей кімнати для служниць із кошиком чистої білизни.

— Так. Мені сьогодні потрібно піднятися до королівських покоїв.

Марта зупинилася.

— Знову?

— Так. Учора король наказав мені прийти.

Вона поставила кошик на лаву й уважно подивилася на мене.

— Слухай мене уважно. У цьому замку є речі, про які краще не запитувати. Особливо коли йдеться про його величність.

— Чому всі так бояться його?

— Тому що ніхто не знає, що в нього на думці. Він може бути милосердним, а наступної миті — безжальним. І ніхто не знає, що ховається під тією маскою.

Я опустила погляд.

— А ти колись бачила його обличчя?

Марта швидко озирнулася, наче перевіряла, чи ніхто не стоїть поруч.

— Ні. І не раджу тобі намагатися.

Вона взяла кошик і пішла, залишивши мене з новими запитаннями.

Коли я піднялася на королівський поверх, біля дверей уже стояли знайомі вартові.

— Знову ти, — сказав один із них.

— Мене покликали.

Вартовий постукав у двері.

— Ваша величносте, служниця прийшла.

З-за дверей пролунав знайомий голос:

— Нехай заходить.

Я увійшла.

Король стояв біля великого вікна. На ньому була чорна сорочка, темні штани й довга мантія, що спадала до підлоги. Капюшон, як завжди, приховував його обличчя.

Він тримав у руках келих із вином і дивився на місто.

— Доброго ранку, ваша величносте.

— Доброго, — відповів він. — Підійди.

Я поставила відро біля стіни й підійшла ближче.

— Сьогодні мені не потрібне прибирання.

Я здивовано подивилася на нього.

— Тоді чим я можу вам допомогти?

Він указав на стіл, завалений листами.

— Розклади ці документи за печатками. Листи з червоною печаткою поклади окремо, з чорною — у скриньку. Решту залиш на столі.

— Як накажете.

Я взялася до роботи. Спочатку все було просто, але згодом помітила, що деякі листи мають однакові печатки, хоча надіслані з різних земель.

— Ваша величносте, можна запитати?

— Ти знову з питаннями?

— Перепрошую. Просто не розумію, чому ці листи мають однакову печатку, якщо надійшли з різних королівств.

Він повернув голову.

— Ти розбираєшся в печатках?

— Ні. Просто помітила.

Король підійшов до столу й узяв один із листів.

— Це знак старого союзу. Колись ці землі належали одній короні. Тепер кожен правитель вважає себе незалежним.

— А ви хотіли б повернути їх під свою владу?

Він повільно поклав лист.

— Ти ставиш небезпечні запитання для людини, яка прийшла витирати пил.

Я відчула, як почервоніли щоки.

— Вибачте.

— Не вибачайся за цікавість. Просто навчись розуміти, кому і коли її показувати.

Він повернувся до вікна.

Я продовжила розкладати документи, але тепер уже не могла позбутися думки, що король не такий простий, яким здавався.

Минуло близько години.

Я закінчила роботу й почала збирати речі, коли почула:

— Зачекай.

Я обернулася.

Король стояв біля каміна. У руці він тримав невелику книгу.

— Ти казала, що любиш читати.

— Так, ваша величносте.

— Тоді скажи, що ти читаєш?

— Усе, що потрапляє до рук. Історії, легенди, старі хроніки.

Він подивився на книгу.

— Легенди про королів?

— Іноді.

— І що ти думаєш про королів?

Я трохи помовчала.

— Що люди часто вигадують про них більше, ніж знають насправді.

Він тихо засміявся.

— Це правда.

Король поклав книгу на стіл.

— Забери її.

Я не одразу зрозуміла.

— Перепрошую?

— Можеш прочитати. Але повернеш мені.

Я обережно взяла книгу. Її обкладинка була темною, прикрашеною срібним орнаментом. На ній не було назви.

— Дякую, ваша величносте.

— І ще одне.

— Так?

— Як тебе звати?

Я назвала своє ім'я.

Він повторив його, ніби намагався запам'ятати.

— Гарне ім'я.

Ці два слова прозвучали настільки несподівано, що я на мить забула, що маю відповісти.

— Дякую.

— Можеш іти.

Я вклонилася й попрямувала до дверей.

— І не запізнюйся завтра.

Я обернулася.

— Завтра?

— Ти принесеш мені книгу й розкажеш, що про неї думаєш.

— Як накажете.

Увечері я сиділа на своєму ліжку й розглядала подаровану книгу.

Насправді це була не звичайна історія. Усередині містилися записи про давніх правителів, війни, зради та стародавні династії.

На одній зі сторінок я побачила портрет чоловіка в королівській мантії. Його обличчя було приховане маскою.

Під зображенням стояв напис:

«Останній король старої крові. Той, хто править без імені й не дозволяє світові побачити свого справжнього обличчя».

Я провела пальцями по сторінці.

Чи міг це бути він?

Раптом двері кімнати відчинилися. На порозі стояла Марта.

— Ти ще не спиш?

Я швидко закрила книгу.

— Ні. Просто читаю.

Її погляд упав на обкладинку.

— Звідки це в тебе?

— Король дозволив узяти почитати.

Марта завмерла.

— Він сам дав тобі цю книгу?

— Так.

Вона підійшла ближче.

— Дівчинко, ти навіть не розумієш, у що вплутуєшся.

— Що ти маєш на увазі?

Марта нахилилася до мене й тихо сказала:

— Його величність ніколи нічого не робить просто так. Якщо він почав звертати на тебе увагу, значить, у нього є причина.

— Можливо, йому просто потрібна людина, яка вміє читати.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше