Я продовжувала витирати пил із полиць, намагаючись не дивитися в бік короля. Він сидів за величезним дубовим столом, схилившись над картами та листами. Світло свічок падало на його чорну мантію, а тінь від капюшона приховувала обличчя.
Я знала, що маю зробити. Я пройшла довгий шлях, пережила небезпеку, обман і страх лише заради того, щоб опинитися тут. У його замку. Поруч із ним.
Але тепер, коли між нами було лише кілька кроків, я раптом зрозуміла, наскільки складним буде наступний крок.
— Ти досі тут? — несподівано запитав він, не підводячи голови.
— Так, ваша величносте. Я майже закінчила.
— Ти дуже повільно працюєш.
— Перепрошую. Просто тут багато речей, які потребують уваги.
Він відклав перо.
— Ти завжди так багато говориш, коли нервуєш?
Я завмерла.
— Я не нервую, ваша величносте.
— Справді?
Він повільно підвів голову. Я відчула його погляд, хоча маска й капюшон не дозволяли побачити обличчя.
— Тоді подивись на мене.
Я повернулася до нього. Це було важче, ніж я думала. Його присутність заповнювала всю кімнату. Навіть мовчання поруч із ним здавалося наказом.
— Як тебе звати? — запитав він.
Я назвала ім'я, яке використовувала в замку.
— Раніше я тебе не бачив.
— Я нещодавно служу тут.
— І вже отримала дозвіл прибирати в моїх покоях?
— Мене направили сюди, ваша величносте.
Він знову опустив очі до паперів.
— Дивно. Зазвичай я знаю кожного, хто входить у цю кімнату.
Я відчула, як серце почало битися швидше.
Він щось підозрював.
— Можливо, ви просто не звернули на мене уваги, — тихо відповіла я.
На кілька секунд запала тиша.
Потім король коротко засміявся.
— Смілива відповідь для служниці.
— Я не хотіла вас образити.
— Тоді закінчуй роботу.
Я повернулася до прибирання. Коли проходила повз його стіл, випадково зачепила край карти. Вона трохи зсунулася, відкривши частину малюнка, на якому були позначені північні землі.
Король миттєво накрив карту рукою.
— Обережніше.
— Вибачте, ваша величносте.
— Це не просто папір. Через нього можуть загинути тисячі людей.
Я опустила очі.
— Тоді, мабуть, важко бути королем.
Він перестав перегортати документи.
— Що ти сказала?
— Нічого, ваша величносте.
— Ні. Повтори.
Я ковтнула слину.
— Я лише сказала, що важко нести відповідальність за стільки людей.
Він відкинувся на спинку крісла.
— Більшість людей вважає, що бути королем означає сидіти на троні, наказувати й отримувати поклони.
— А ви так не вважаєте?
— Я знаю, що це означає.
Його голос став холоднішим.
— Іноді доводиться приймати рішення, які змушують тебе ненавидіти самого себе.
Я не знала, що відповісти. Уперше за весь час я почула від нього щось, що не було наказом або погрозою.
Він здавався не просто суворим правителем. У його словах відчувалася втома людини, яка надто довго залишалася самотньою.
— Ви можете відпочити хоча б сьогодні, — сказала я.
— Ти прийшла прибирати чи давати мені поради?
— Лише прибирати, ваша величносте.
Він знову засміявся, цього разу тихіше.
— Іди сюди.
Я повільно підійшла до столу.
— Візьми цей лист.
Він простягнув мені невеликий конверт із чорною печаткою.
— Поклади його в ту скриньку біля каміна. Але не відкривай.
— Так, ваша величносте.
Коли я нахилилася до скриньки, відчула його погляд на собі. Він спостерігав за кожним моїм рухом.
— Ти боїшся мене? — запитав він.
Я випрямилася.
— А повинна?
— Більшість людей боїться.
— Можливо, вони мають причини.
Король нічого не відповів.
Я поклала конверт і повернулася до відра.
— Можеш іти, — нарешті промовив він. — На сьогодні достатньо.
— Дякую, ваша величносте.
Я вже майже дійшла до дверей, коли почула:
— Служнице.
Я обернулася.
— Так?
— Завтра прийдеш знову.
Я намагалася приховати здивування.
— Але ж я не знаю, чи мене знову направлять сюди.
— Тепер знаєш. Я сам цього вимагаю.
Я вклонилася й вийшла, зачинивши за собою двері.
Коридор здавався довшим, ніж раніше. Я йшла, міцно тримаючи відро, і намагалася заспокоїти серце.
Він запам'ятав мене.
Це було добре. І водночас небезпечно.
— Ти вже закінчила? — почула я знайомий голос.
Біля сходів стояла одна зі старших покоївок. Її звали Марта. Вона була жінкою середнього віку, з гострим поглядом і звичкою помічати все навколо.
— Так. Король відпустив мене.
— І що він сказав?
— Нічого особливого.
Марта примружилася.
— Дивно.
— Що саме?
— Його величність рідко дозволяє новим служницям затримуватися у своїх покоях. А ще рідше просить когось повернутися наступного дня.
Я відчула, як усередині все похололо.
— Він просто наказав прибирати там і завтра.
— Звісно, — промовила Марта, але її обличчя говорило про інше. — Тільки будь обережна. Король не та людина, з якою можна гратися.
Я опустила голову.
— Я розумію.
— Сподіваюся.
Вона пішла, залишивши мене саму.
Тієї ночі я довго не могла заснути.
Перед очима знову й знову з'являвся його силует біля столу, чорна мантія, маска та голос, який навіть звичайне запитання перетворював на наказ.
Я закохалася в людину, про яку майже нічого не знала.
І найгірше було те, що тепер я перебувала так близько до нього, але між нами все одно стояла невидима стіна.
Я не знала, що приховувалося під його маскою. Не знала, чому він ніколи не показував обличчя навіть власним слугам. Не знала, чи було в його серці місце хоча б для когось.
Але я мала намір дізнатися.
Наступного ранку мене розбудили ще до світанку.
У замку вже кипіла робота. Служниці носили воду, кухарі готували сніданок, а вартові змінювали один одного біля воріт.