Останній Король

Глава 11. За маскою короля

 

Я продовжувала витирати пил із полиць, намагаючись не дивитися в бік короля. Він сидів за величезним дубовим столом, схилившись над картами та листами. Світло свічок падало на його чорну мантію, а тінь від капюшона приховувала обличчя.

Я знала, що маю зробити. Я пройшла довгий шлях, пережила небезпеку, обман і страх лише заради того, щоб опинитися тут. У його замку. Поруч із ним.

Але тепер, коли між нами було лише кілька кроків, я раптом зрозуміла, наскільки складним буде наступний крок.

— Ти досі тут? — несподівано запитав він, не підводячи голови.

— Так, ваша величносте. Я майже закінчила.

— Ти дуже повільно працюєш.

— Перепрошую. Просто тут багато речей, які потребують уваги.

Він відклав перо.

— Ти завжди так багато говориш, коли нервуєш?

Я завмерла.

— Я не нервую, ваша величносте.

— Справді?

Він повільно підвів голову. Я відчула його погляд, хоча маска й капюшон не дозволяли побачити обличчя.

— Тоді подивись на мене.

Я повернулася до нього. Це було важче, ніж я думала. Його присутність заповнювала всю кімнату. Навіть мовчання поруч із ним здавалося наказом.

— Як тебе звати? — запитав він.

Я назвала ім'я, яке використовувала в замку.

— Раніше я тебе не бачив.

— Я нещодавно служу тут.

— І вже отримала дозвіл прибирати в моїх покоях?

— Мене направили сюди, ваша величносте.

Він знову опустив очі до паперів.

— Дивно. Зазвичай я знаю кожного, хто входить у цю кімнату.

Я відчула, як серце почало битися швидше.

Він щось підозрював.

— Можливо, ви просто не звернули на мене уваги, — тихо відповіла я.

На кілька секунд запала тиша.

Потім король коротко засміявся.

— Смілива відповідь для служниці.

— Я не хотіла вас образити.

— Тоді закінчуй роботу.

Я повернулася до прибирання. Коли проходила повз його стіл, випадково зачепила край карти. Вона трохи зсунулася, відкривши частину малюнка, на якому були позначені північні землі.

Король миттєво накрив карту рукою.

— Обережніше.

— Вибачте, ваша величносте.

— Це не просто папір. Через нього можуть загинути тисячі людей.

Я опустила очі.

— Тоді, мабуть, важко бути королем.

Він перестав перегортати документи.

— Що ти сказала?

— Нічого, ваша величносте.

— Ні. Повтори.

Я ковтнула слину.

— Я лише сказала, що важко нести відповідальність за стільки людей.

Він відкинувся на спинку крісла.

— Більшість людей вважає, що бути королем означає сидіти на троні, наказувати й отримувати поклони.

— А ви так не вважаєте?

— Я знаю, що це означає.

Його голос став холоднішим.

— Іноді доводиться приймати рішення, які змушують тебе ненавидіти самого себе.

Я не знала, що відповісти. Уперше за весь час я почула від нього щось, що не було наказом або погрозою.

Він здавався не просто суворим правителем. У його словах відчувалася втома людини, яка надто довго залишалася самотньою.

— Ви можете відпочити хоча б сьогодні, — сказала я.

— Ти прийшла прибирати чи давати мені поради?

— Лише прибирати, ваша величносте.

Він знову засміявся, цього разу тихіше.

— Іди сюди.

Я повільно підійшла до столу.

— Візьми цей лист.

Він простягнув мені невеликий конверт із чорною печаткою.

— Поклади його в ту скриньку біля каміна. Але не відкривай.

— Так, ваша величносте.

Коли я нахилилася до скриньки, відчула його погляд на собі. Він спостерігав за кожним моїм рухом.

— Ти боїшся мене? — запитав він.

Я випрямилася.

— А повинна?

— Більшість людей боїться.

— Можливо, вони мають причини.

Король нічого не відповів.

Я поклала конверт і повернулася до відра.

— Можеш іти, — нарешті промовив він. — На сьогодні достатньо.

— Дякую, ваша величносте.

Я вже майже дійшла до дверей, коли почула:

— Служнице.

Я обернулася.

— Так?

— Завтра прийдеш знову.

Я намагалася приховати здивування.

— Але ж я не знаю, чи мене знову направлять сюди.

— Тепер знаєш. Я сам цього вимагаю.

Я вклонилася й вийшла, зачинивши за собою двері.

Коридор здавався довшим, ніж раніше. Я йшла, міцно тримаючи відро, і намагалася заспокоїти серце.

Він запам'ятав мене.

Це було добре. І водночас небезпечно.

— Ти вже закінчила? — почула я знайомий голос.

Біля сходів стояла одна зі старших покоївок. Її звали Марта. Вона була жінкою середнього віку, з гострим поглядом і звичкою помічати все навколо.

— Так. Король відпустив мене.

— І що він сказав?

— Нічого особливого.

Марта примружилася.

— Дивно.

— Що саме?

— Його величність рідко дозволяє новим служницям затримуватися у своїх покоях. А ще рідше просить когось повернутися наступного дня.

Я відчула, як усередині все похололо.

— Він просто наказав прибирати там і завтра.

— Звісно, — промовила Марта, але її обличчя говорило про інше. — Тільки будь обережна. Король не та людина, з якою можна гратися.

Я опустила голову.

— Я розумію.

— Сподіваюся.

Вона пішла, залишивши мене саму.

Тієї ночі я довго не могла заснути.

Перед очима знову й знову з'являвся його силует біля столу, чорна мантія, маска та голос, який навіть звичайне запитання перетворював на наказ.

Я закохалася в людину, про яку майже нічого не знала.

І найгірше було те, що тепер я перебувала так близько до нього, але між нами все одно стояла невидима стіна.

Я не знала, що приховувалося під його маскою. Не знала, чому він ніколи не показував обличчя навіть власним слугам. Не знала, чи було в його серці місце хоча б для когось.

Але я мала намір дізнатися.

Наступного ранку мене розбудили ще до світанку.

У замку вже кипіла робота. Служниці носили воду, кухарі готували сніданок, а вартові змінювали один одного біля воріт.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше