Божевільне життя

Марек відступив назад. В роті виник гіркий присмак. Він глитнув клубок. Істота з рідким чорним волоссям продовжувала виходити до печей. На худих ногах пошарпане, заляпане кров’ю, взуття.

— Ілоне, ви ж також бачите це! — звернувся до діда Марек. — Я ж казав вам, що це не уява.

Він спиною почав відходити до протилежної сторони котельні, де знаходилась кімната старого кочегара. Марек намагався намацати щось для захисту, але марно. Дід схвильовано також задкував. Він знаходився від монстра на кілька кроків віддаленіше хлопця.

Огидний гуманоїд розкрив рота, і з нього капала слина. Кволе світло ламп не лякало істоту. Вона продовжувала сміливо йти на Марека.

Серце в середині виривалося з грудей. На обличчі проступив льодяний піт, очі він напруги нестерпно заболіли.

— Старий, дай мені лопату.

Марек не обривав візуального контакту з істотою. Він протягнув руку наосліп до діда. Кілька разів зжав пальці.

— Ілоне, дай лопату.

— Синку, сподіваюсь, ти мене зрозумієш…

Удар лопатою по голові оглушив Марека. Той миттєво упав на ще теплу металеву підлогу. Старий кочегар подивився спокійно на монстра та сказав:

— Ще не час, Маріело.

Істота прошипіла та зупинилась.

Дід спер лопату на стіну та підійшов до істоти. Протягнув руки до обличчя. Істота не рухалась. Мертво стояла та продовжувала дивитися на хлопця без свідомості. Для загадкового монстра тактильні відчуття нічого не значили.

— Кохана Маріело.

Дід Ілон обціловував блідну шкіру. Почав з чола та повільно спускався нижче. Впалі щоки, тонка шия та кістляві руки покривалися нестримними поцілунками старого. Зі сльозами на очах, він опустився на коліна та припав до брудних смердючих ніг жінки.

— Маріело, потерпи ще трішки. Скоро він стане твоїм.

Монстр байдуже дивився вперед. Він відчував пульс молодого хлопця. Істота збудилась та спробувала підійти ближче до Марека.

— Ні-ні, так не можна. Треба все зробити як слід. З попереднім ми ледве не попалися. Благаю тебе, дочекайся зупинки в Одесі.

Ілон розридався. Валявся на підлозі. Його погляд випромінював агонію і розпач. Маріела ігнорувала всі його намагання та ласки. Блідна жінка розвернулась та зникла в темряві моторошного технічного коридору.

Протягом наступної години, дід прибрав підлогу. Витер всі виділення, які залишила дружина. Підійшов до Марека та закував в наручники.

Підставив невеликий стільчик. Дістав пляшку і набрав повний рот води. Виплюнув все за один раз на обличчя хлопця.

— Прокидайся, Мареку.

Колючий біль розривав голову молодого кочегара. Той розплющив очі. Перед собою побачив втомленого старого, який сперся на спинку та намагався запалити цигарку.

— Старий, що трапилось? Дідько, як же голова болить. А чого я в наручниках. Що це значить? Діду! — розгубився Марек.

— Так треба, хлопчику мій. Так треба.

— Останнє, що я пам’ятаю, це та бліда істота. Де вона?

— Це Маріела. Моя дружина. Вона не монстр.

— Вона хто — дружина? Та вона Роя вбила! Ти взагалі збожеволів!

Марек спробував вирватися, але міцні металеві кайдани не дозволили.

— Відпусти мене.

— Багато років тому, — почав розповідати дід Ілон, ігноруючи заклики хлопця. — Я мав прекрасну сім’ю. Ще до виникнення дирижаблів, я працював техніком, який обслуговував аероплани. Тоді я познайомився із прекрасною дівчиною. Вона була ніжною та тендітною. Кілька років я намагався добитися її уваги. Це мені вдалося. Маріела стала моєю дружиною.

— Мені начхати, якщо чесно. Якщо не відпустиш, всі дізнаються про це на «Еребі».

Прозвучав яскравий звук ляпасу. Ілон тяжкою долонею вмазав хлопцеві по обличчю. Ланіти розчервонілися та запекли. Марек миттю замовк та подивився на божевільні дідові очі.

— Тобі ніхто не дозволяв говорити, паскудо. Слухай мене.

Марек стримував сльози та продовжував дивитися на божевільного діда.

— Вона була така прекрасна. Я був щасливим. Вона подарувала мені гарну доньку. Ми жили чудовою сім’єю. В Кривому Розі мені було не тяжко знайти роботу. Розумієш? Я пахав, як проклятий, щоб Маріела та Ані жили та ні в чому собі не відмовляли. Але в ту страшну ніч до мене дійшли чутки, що Маріела мені зраджує.

— Мужик, мені чхати на твої історії. Навіщо ти взагалі мені це розповідаєш, — наважився сказати Марек.

— Це треба. Щоб ти не вважав мене божевільним психопатом. Я не просто так це роблю.

— Що робиш? — смикнув акуратно діда.

— В ту зловісну ніч я прилетів додому. Я був злий та не міг контролювати емоції. Дружина мені пояснювала, що все те лише плітки, не більше. Вона казала, що мене кохає. Але я... Я тоді не повірив. Вперше за наше спільне життя я вдарив Маріелу. Вдарив свою кохану.

Дід почав щиро плакати. Інколи витирав сльози брудною хусткою, на якій вишите ім’я «Ані». Трохи заспокоївся та подивився на мирно сидячого Марека.