ХІІІ

Пурпурне світло повні ледве потрапляє до печери, але це мало хвилює нас з Біллом, адже прямо на пісок ми поставили масляну лампу. Її жовтогарячий вогник контрастує з чорними, чудернацькими тінями на стінах від наших постатей та напівпобудованого плоту, з якого стирчать палиці - каркас для майбутнього навісу. Ми невпинно працюємо вже не першу годину і втома дається взнаки: на відміну від Білла, я сьогодні спав ледве пару годин, адже власне бажання створити мутаген і якнайшвидше звалити звідси підганяє краще за будь-якого батога. Я позіхаю.

- Може, продовжимо завтра? - звертаюся я до друга, відшліфувавши дощечку на кшталт весла, - в мене скоро очі на лоба повилазять.

Броуді відривається від обробки колод і озирається на мене.

- Слухай, а при денному світлі ти виглядав краще, - зауважує він, від чого я пирхаю.

- Еге ж, ти також. Так ми йдемо, чи я-ааак? - широко позіхаю я на останньому слові.

- Гаразд, я тільки їх впокрию жиром та складу… Ще один такий прийом і все буде готово, Франк! Я гадаю, мені саме час потеревенити з Коперфільдом, що скажеш? Ти обговорював з ним мої умови?

- В мене не було часу навіть думати про це, - я з досадою наморщую лоба, - сам  повідомиш Лотцу про його смерть.

Білл усміхається і скручує з ліани навколо деревини морський вузол. Це, мабуть, затягнеться.

- Я віділью, - крокую я до виходу з печери, - не забудь погасити масляну лампу.

- Я по-твоєму дурень? - до мене доноситься обурений голос Білла і я тихо усміхаюся. Хоча насправді нічого смішного тут немає - позаминулого разу Броуді залишив маслянку, і її паливо вигоріло дотла до наступної ночі. Це було неприємно.

Майже в усіх книжках головні герої не ходять до туалету, не страждають від хвороб, про які соромно писати, і не роблять того, що можна спокійно і без втрат опустити з оповідання. Коротше кажучи, порушуючи перше негласне правило з трьох вищеназваних, я маю на це вагому причину.

Справляючи природну потребу і насвистуючи при цьому мелодію, я помічаю, що в густих хащах наче б то щось промайнуло. Я примружуюся, але навколо занадто темно: чорні силуети дерев, ліан та кущів зливаються, переплітаються, створюють дивні, навіть страхітливі, химерні тіні. Я зовсім не боягуз, але, зважаючи на обставини бути зїденим на пізню вечерю якоюсь істотою з пазурами та вовчим апетитом, волію за краще повертатися вночі зі степелю вздовж берега, а не лісом. До того ж, заколисуючий шум хвиль, що вдаряються у пісок - просто насолода для моїх вух. Я закінчую свої справи і знову пильно вдивляюся в глибину джунглів. Ніде ніщо не миготить, важкі пальмові листя не хитаються від легенького океанського бризу, птахи не пурхають догори, налякані хижими звірами. Однак, прислухаючись, я все ще чую підозрілий шурхіт… і починаю розуміти, що в мене параноя. Заспокійливий шелест лісу, пугукання десь вдалині й ласкавий лоскіт вітерцю - це єдине, що наповнює ніч звуками.

Я розвертаюся і чимчикую назад, підганяти Білла. Я саме ступаю на піщаний берег, коли раптом нутром відчуваю позаду себе чиюсь присутність і не встигаю розвернутися, як сильна рука обхоплює мою шию в задушливому прийомі, а під підборіддям біля сонної артерії блискавично опиняється лезо ножа. Друга долоня нападника міцно його стискає рукоятку; холодна сталь торкається моєї шкіри. Я інстинктивно хапаю руку, що стискає мені горло, заважає дихати, впиваюся в неї нігтями і роблю глибокий вдих. Але подих перехоплює, ніж у шиї не додає мужності і натомість, поки я намагаюся збагнути, як виплутатися, нападник заговорює хрипким знайомим голосом, що належить лише одній клятій людині.

- Тільки сіпнись, і я тебе заріжу, - мене мало не нудить, але опісля з'являється скажена лють. Скунс, бісів виродок! Як він взагалі дізнався?!

Я тут же тіпаюся, намагаюся випручатися й зацідити мерзотнику ліктем убік, аж раптом тупий біль протвережує, тільки-но гостре лезо трохи сильніше вдавлюють у шкіру.

- Тобі що, жити набридло? - шкіриться Скунс, - ще одна така витівка і ти станеш кормом для риб! Гм, я б сам не відмовився від такого делікатесу, але від тебе так смердить, наче ти лайна об'ївся.

- Здається, тобі не звикати, - огризаюся я, намагаючись потягнути час. Білл повинен ось-ось закінчити у степелі, він ще там, полум'яне світло ллється з печери. До того ж, у мене в кишені теж залишався ніж… Якби тільки влучити момент!

Однак цей виродок часу даремно не втрачає і починає відступати назад до джунглів, волочачи мене за собою, так що я ледве встигаю переставляти ноги. І якщо ви думаєте, що його хватка при цьому послабилася, ви серйозно помиляєтеся. А я розумію, що тягання з шахти вагонеток, забитих кам'яною породою по вінця, принесло Скунсові певні результати. І мова зараз зовсім не про статус чи авторитет серед в'язнів.

Лезо все ще у горла, але цей покидьок повинен відволікатися на шлях, щоб не гепнутися самому, тож в одну таку мить, коли він відвернув голову, я соваю одну руку в кишеню, але намацую флягу, замість ножа. Значить, він у іншій…

- Прийшли! - мерзотник озирається по бокам, хоча я, наприклад, не можу нічого розгледіти в такій темряві. Він зупиняється і раптово б'є мене коліном по згину ноги, від чого вона підкошується, я падаю на одне коліно і Скунс з силою штовхає мене на землю, спершу, на щастя, прибравши ножа. Хоча що з того, я не встигаю відреагувати, як валюся лицем в траву, ледве поспіваючи підставити долоні. Бур'яни, якісь колючки та дрібні камінці врізаються в шкіру та дряпають її. А коліно виродка важко надавлює між лопаток, притискаючи мене до землі. Канібал заламує мені руки і я розумію, що він міцно зв'язує їх мотузкою. Підготувався, сволота, тобто це не першу ніч він за нами спостерігає! Щоб він здох! І я зараз його бранець! Більше ніколи не допущу такого безсилля, як тепер, так і надалі. Треба негайно вибиратися і надерти гівнюку зад.