Глава перша

Дзвін, якого немає

Марійка Кравець не вірила в примар. Узагалі вона мало у що вірила, окрім обшарпаних маршруток до Житомира та результатів НМТ, які мали прийти за два тижні.

У Вербівці ж вірили в усе підряд. Баби на лавках біля єдиного магазину «Світанок» вірили, що в старому замуленому ставу живе якась ненаситна дрянь, якої не видно, коли вода стоїть, і якої тим паче не помітити, коли вона йде під кригу. Чоловіки біля гаражів, від яких вічно тхнуло відпрацьованим мастилом і перегаром, вірили в погоду, у собачу долю та в те, що «ця влада довго не протримається». А ще всі без винятку вірили в школу — трохи так, як вірять у гнилий зуб, який болить роками, а ти все не йдеш до лікаря, чекаючи, поки щока розпухне до розмірів гарбуза.

Школа бовваніла на пагорбі над вихлюпнутим і висохлим ставом: триповерхова, з брудно-жовтої радянської цегли, зведена десь у шістдесят першому. Над пласким дахом здіймалася похмура квадратна вежа з бляшаним дашком. Колись там висів важкий чавунний дзвін, тягнутий із розібраної церкви в сусідньому селі, але в дев’яносто першому його нібито зняли на брухт, а вхід у вежу заварили дебелим залізним листом. Так, принаймні, патякали місцеві.

У середу, за п’ять днів до Останнього дзвінка, Марійка залишилася в напівтемній актовій залі вішати зів'ялі паперові гірлянди. Решта класної отари розбіглася ще о сьомій. Денис Мартинюк присягався повернутися з драбиною, але, звісно, зник — напевно, застряг у когось на подвір’ї з цигаркою та телефоном. Пилип Максимович, шкільний сторож, від якого вічно тхнуло дешевим тютюном і сирістю, дозволив їй посидіти до дев’ятої.

— Тільки світло за собою згаси, — мовив він, не дивлячись їй у вічі. Він взагалі ніколи ні на кого не дивився прямо. Його тьмяні очі завжди ковзали кудись убік, ніби поруч із співрозмовником у повітрі висів хтось невидимий. — І не затримуйся. Тут уночі недобре.

О восьмій сорок у порожньому корпусі пахло так, як пахне в кожній провінційній школі наприкінці травня: хлоркою, їдкою мастикою для підлоги, солодкуватим пилом і висохлою крейдою. Але був і ще один затінений долучання. Холодний, вологий душок, ніби хтось відчинив глибокий льох, де восени повільно гниють забуті яблука.

Марійка стояла на хисткому стільці з клейкою стрічкою в зубах, коли над нею, десь у самій горловині будівлі, щось важко й глухо вдарило.

Бом.

Звук був глибокий, нутровий. Такий, що віддає не стільки у вухах, скільки в зубах, ключицях та мокрій від поту підкладці бюстгальтера. Стрічка вислизнула з її рота й впала на підлогу.

«Труби, — гарячково подумала вона, відчувши, як шкіра на потилиці стягується в крижаний вузол. — Звичайна теплотраса. Вони навіть влітку щось там крутять».

Але труби так не звучать. Труби не витримують паузу. Рівну, вивірену, мов подих ката.

Бом.

Перші три удари Марійка слухала, мов загіпнотизована. На четвертому вона мимоволі почала рахувати. Вона не знала навіщо; просто в голові щось клацнуло, як іржавий лічильник. Ось так буває з дурними звичками: хтось рахує сходинки, хтось рахує кроки до зупинки, а Марійка раптом почала рахувати удар за ударом дзвін, якого фізично не існувало.

П’ять. Шість. Сім.

Між ударами минало рівно стільки часу, скільки потрібно, щоб гудіння встигло згаснути в кутках зали і щоб у темній, вкритій плямами шибці вікна затремтіло її власне бліде відображення. Тринадцять. Чотирнадцять.

Двадцять один. Двадцять два.

Двадцять три.

У їхньому випускному класі було двадцять три особи. Вона знала це так само чітко, як власне ім’я. Двадцять три бовдури, і кожен у цю мить жер вечерю, гортав соцмережі чи щулився на лавці біля місцевого клубу.

Тиша затисла залу, мов лещата. Минула хвилина. Може, півтори. Марійка нарешті видихнула повітря, яке пекло в легенях, і змусила себе сказати вголос:

— Ну от. Двадцять три. Дуже смішно, хлопці.

Бом.

Цей удар був зовсім іншим. Не вгорі, не з завареної вежі. Він прогримів зовсім поруч — у коридорі, за дверима залу, де на стіні в три ряди висіли фотографії всіх випусків школи, рік за роком, у чорно-білих і кольорових рамках.

Марійка застигла на стільці, і дрібні волосинки на її руках стали дибом, як у ту мить з далекого дитинства, коли вона дурно торкнулася оголеного дроту на бабусиному городі.

Двадцять чотири.

— Це ти рахувала, дівчино? — прокректав позаду неї Пилип Максимович.

Вона ледь не гепнулася зі стільця. Сторож стояв у дверях із важкою в’язкою ключів у кулаці. Він був блідий, наче вимитий у вапні, і дивився не на неї, а кудись у пітьму коридору.

— Я... я нічого. Вони... Це ж труби, правда? — Скільки? — Його голос був монотонний, позбавлений будь-яких інтонацій. — Скільки ти нарахувала, дитино? — Двадцять три. А потім... ще один.

Сторож повільно заплющив очі. З його рота вирвався важкий дух перегару й старечої сукровиці.

— У вісімдесят сьомому в одинадцятому «Б» вчилося двадцять три душі, — сказав він безболісно, наче читав заучений некролог. — А дзвін ударив двадцять чотири рази. Ми з Галею Остапчук тоді сиділи за однією партою. Вона лиш засміялася, сказала, що то в когось лічильник у голові потік. На випускному вечорі її бачили всі. А після... ніхто. Пішла додому через пагорб. Але до хати так і не дійшла.