Глава 1

— Так, мої любі екстремали, офіційно заявляю: наступне наше розслідування буде максимально безпечним! — Марко широко всміхнувся просто в об'єктив камери й відкинувся на спинку комп'ютерного крісла. — Наприклад, перевіримо мій холодильник. Там теж ночами щось загадково зникає. Особливо котлети.

— Тільки врахуйте, — хмикнув Тарас, поправляючи мікрофон. — Головний підозрюваний уже перед камерою.

— Наклеп! Я вимагаю адвоката!

Злата сиділа на дивані поза кадром, підібгавши під себе ноги, і мовчки спостерігала за цією виставою.

Після тієї ночі в «Магазині останніх покупок» минуло вже два тижні. Вони урочисто поклялися більше не лізти в жодні паранормальні діри, але кидати TikTok ніхто не збирався.

Тепер хлопці двічі на тиждень запускали стріми з кімнати Тараса: труїли байки, коментували місцеві страшилки, відповідали на запитання підписників і збирали донати. Глядачів ставало дедалі більше, а відео з колодязем уже перевалило за мільйон переглядів.

Здавалося, життя потроху поверталося у звичне русло. Проте Злата досі не могла забути довгий касовий чек, який вони принесли з того клятого магазину.

Особливо останній рядок.

Клієнт 5. Статус: ОПЛАЧЕНО.

І жодного імені.

Злата перевела погляд на стіл. Там стояли паперові стаканчики з кавою, яку Марко притягнув перед самим ефіром.

Один. Два. Три. Чотири.

П'ятий.

Ще перед початком стріму вона здивовано запитала:

— Марку, а нащо ти п'ять порцій кави узяв? Нас же четверо.

Хлопець розгублено кліпнув, подивився на картонну підставку, ніби сам уперше помітив зайвий стаканчик, і відмахнувся:

— Та це… Я просто подвійну захотів. Не виспався.

Але до п'ятого стаканчика так ніхто й не доторкнувся. Він досі стояв скраю столу. Як німе нагадування.

Такі дрібниці дедалі більше непокоїли Злату.

А ще — Тарасове зап'ястя. Хлопець старанно ховав його від камери під довгим рукавом чорного худі, але Злата знала: п'ять чорних слідів від неприродно довгих пальців нікуди не зникли. Щойно в кімнаті ставало прохолодно, Тарас мимоволі починав розтирати праве зап'ястя, бо шкіра на місці відбитків ставала крижаною.

А найбільше Златі не давало спокою останнє повідомлення П'ятого:

«Перевірте, чого вам тепер бракує».

Вони перерили все. Телефони, старі фотографії, списки контактів. Навіть намагалися пригадати кожну дрібницю з тієї ночі. Наче все було на місці. Тоді що вони залишили в тому клятому магазині? Хто зробив п'яту, безіменну покупку? І чим за неї заплатили, якщо ніхто з них так і не погодився нічого купувати? А головне — хто, врешті-решт, двічі переказав Тарасові по чотири тисячі гривень?

Тим часом коментарі на другому моніторі летіли з шаленою швидкістю.

— «А магазин реально існував? Чи ви все змонтували?» — прочитав Марко запитання від підписника й театрально закотив очі. — Звісно, змонтували! Ми ж узагалі нікуди не їздимо. Сидимо вдома, клеїмо привидів у фотошопі й заробляємо мільйони!

— Марку, не підкидай їм ідей, — попередив Тарас, не відриваючись від налаштувань трансляції.

«Та хай пишуть! Головне, щоб лайкали!»

​Ярина, яка сиділа поруч зі Златою і гортала стрічку в телефоні, ледь чутно пирснула. Марко у своєму амплуа шоумена іноді дратував, але зараз це хоча б відволікало від нав'язливих думок про невидиму петлю, що затягувалася навколо них.

​Раптом стрічка коментарів пригальмувала, і на екрані висвітилося повідомлення від незнайомого користувача без аватарки.

​«Останній автобус перевірити слабо?»

​Марко примружився, вчитуючись у текст.

«Який ще автобус? Маршрутка до пекла?»

​«Старий жовтий Богдан. Приїжджає о 00:17 на зупинку, де автобуси вже десять років не ходять».

​Тарас нахмурився, підсуваючись ближче до монітора.

«Це де саме?»

​«На околиці сусіднього міста. Там останній рейс зник десять років тому. Разом із пасажирами».

​Марко пирхнув просто в мікрофон.

«Значить, десь досі в заторі стоять. Наші перевізники й не таке можуть».

​У чаті миттю посипалися смайлики, але незнайомець не здавався.

​«Смішно. А зайти в нього слабо?»

​«А навіщо мені заходити в автобус, якщо я нікуди не їду?» — відбивався Марко, поблажливо всміхаючись.

​«Після ваших страшилок думав, ви реально сміливі. А ви тільки язиками чешете».

У кімнаті на мить запала тиша. Злата насторожено глянула на Марка. Незнайомець явно намагався взяти його на слабо, причому чудово знав, на що тиснути.

Після квартири №45 Марко й досі почувався не у своїй тарілці в темних під'їздах. Варто було згаснути світлу у підїзді, як він одразу хапався за телефон, щоб увімкнути ліхтарик. Звісно, перед друзями віджартовувався, але Злата давно помітила, що за його звичною бравадою ховається справжній страх.

І тепер якийсь незнайомець на очах у сотень глядачів вирішив поставити під сумнів його хоробрість.

— Опа! — Марко подався ближче до камери. — Це в нас тут експерт із хоробрості з'явився?

На екрані майже відразу з'явилася відповідь:

«То доведи. Зніми автобус на зупинці. Навіть заходити не обов'язково. Просто покажи, що він існує».

— Стоп, Марку, — швидко втрутився Тарас, кинувши на друга попереджувальний погляд. — Ми ж домовилися поки нікуди не їздити.

— Спокійно! — Марко відмахнувся від нього просто в кадрі. — Я ж нікуди не збираюся! Просто цікаво, що там за автобус такий.

На екрані з'явився новий коментар від незнайомця:

«Я ще й донат скину, якщо знімеш».

— О, ну все! Почався серйозний бізнес! — Марко задоволено потер долоні.

«Чи слабо навіть за гроші?»

Злата роздратовано видихнула. Та скільки можна?! Цей тип явно не збирався відчеплюватися, а Марко, замість того щоб проігнорувати його, дедалі більше заводився. Вона вже серйозно подумувала підійти й вимкнути роутер, але не встигла.