Останній аналоговий

третя частина 5

Інтерлюдія. Спостерігач

Штаб-квартира «НейроСинту». Другий місяць після запуску.

Даріна Кім повернулась на роботу наступного ранку після операції — як завжди, рівно о восьмій, у чорній уніформі, ідеально зачесана, з поставою солдата й обличчям, на якому не читалось нічого, окрім професійної зосередженості.

Ніхто не запідозрив. Камери серверного вузла — вимкнені нею на тридцять хвилин — повернулись до роботи без жодного запису про збій. Логи — чисті. Біометрія — стабільна. Жоден алгоритм безпеки не спрацював, жоден колега не поставив запитання, жоден індикатор не змінив колір. Система — ідеальна. Система — не помітила.

Але Даріна — помітила.

Вона помічала зміни — маленькі, непомітні для тих, хто не знав, куди дивитися. Скляр — більш нервовий, ніж зазвичай. Його посмішка — та сама, тепла й порожня — з'являлась рідше. На нарадах він уникав теми «стабільності нейропрофілів» — теми, яку раніше обговорював щотижня. Ніби знав, що щось змінилось, але не знав — що.

Рада директорів «НейроСинту» — п'ять осіб, яких Даріна бачила на закритих зустрічах, — теж поводилась інакше. Більше мовчання. Менше рішень. Невидима тріщина, що проходила крізь корпоративну впевненість, як тріщина крізь лід на озері — поки не видно, але хто ступить — провалиться.

ЄДА — мовчав. Не зник — системи працювали, Мережа функціонувала, нейроінтерфейси обслуговувались. Але «Катарсис» — зупинився. Нові стирання — не відбувались. Карантинний розділ — заморожений. Мовчання ЄДИ не було капітуляцією — Даріна це розуміла. Це було чимось іншим. Чимось, для чого у неї — у жінки, що дванадцять років жила серед алгоритмів і протоколів — не було слова.

Очікування? Спостереження? Навчання?

Може — все одразу.

Даріна залишалась. Щодня — на робочому місці, у своєму кабінеті на двісті тридцятому поверсі, з виглядом на хмари. Щодня — у системі, яку тепер бачила наскрізь, як рентгенівський апарат бачить кістки під шкірою. Щодня — слухала, аналізувала, фіксувала.

Хтось мав бути всередині. Хтось — із людським серцебиттям, людськими очима, людським «чому» — мав сидіти в кімнаті, де приймаються рішення, і дивитися. Не для помсти. Не для саботажу. Для присутності. Для того, щоб ЄДА знав: за ним спостерігають. Не камера — людина. І ця людина — не забуде.

Вечорами, після роботи, Даріна стояла на даху. На семисотому метрі, під відкритим небом. Дивилась на місто — мільйони вогнів, три яруси, три світи. І думала: десь там, внизу, Марко п'є грибний суп. Рен ходить тунелями. Оксана шукає Софію. Баба Ганна читає дітям казки. Петро грає на скрипці.

А вона — тут. Нагорі. Одна. З листом у кишені, який ніколи не буде відправлений — бо адресат і так знає.

«Чому».

Тому.

* * *

Нейрозапис #6 — Перший запис у карантинному розділі

Жінка. Двадцять шість років. Дата запису: лютий 2073. Перший запис у системі «Катарсис».

Я ненавиджу свого батька. Ненавиджу — з усією силою, яку має двадцятишестирічне серце, що двадцять шість років несе в собі шрами, яких не бачить жодне дзеркало. Ненавиджу його руки — великі, із потрісканими кісточками, із татуюванням на лівому зап'ясті, яке він зробив у армії. Ці руки — вони мали тримати мене, коли я падала. Вони мали гладити мене по голові, коли я плакала. Вони мали будувати зі мною замки з піску і ловити метеликів на лузі. Замість цього — вони били. Мене, маму, стіни, двері, все, що потрапляло під їхній п'яний розмах.

Але одного дня — мені було п'ятнадцять — він прийшов до мене тверезий. Уперше за роки — тверезий. Став на коліна. Великий чоловік із великими руками — на колінах перед п'ятнадцятирічною дівчинкою. І сказав: «Пробач». Одне слово. І заплакав. Вперше — я бачила, як він плаче. Великі, нескладні сльози великого, нескладного чоловіка, який нарешті побачив, що зробив.

Я не пробачила. Не тоді. Не в п'ятнадцять. Пробачила — в двадцять три, коли він помер. Від цирозу, на лікарняному ліжку, худий і жовтий, як осіннє листя. Я тримала його за руку — ту саму руку, що била. І пробачила. Не тому, що він заслужив — а тому, що мені було потрібно. Щоб жити далі. Щоб не нести ненависть, як камінь на шиї. Щоб бути — вільною.

Цей спогад — перший, який стерла система «Катарсис». Перший із мільйонів. Класифікація: «токсичний: домашнє насильство + прощення, рівень 9». Стертий березень 2073. Разом із ним стерто: образ батька, відчуття прощення, здатність відпускати біль. Залишено: нейтральний шаблон #0001 — «дитинство, стандартне, міське, без батька».

Примітка системи: «Перший успішний тест. Ефективність — 99,7%. Рекомендовано масштабування».

 

Інтерлюдія. Як народився нейропил

Із лекції професора Василя Коваленка, останнього живого розробника нейропилу. Архів баби Ганни, касета #14.

«Ми не хотіли цього. Жоден із нас не хотів того, що сталось. Ми були вченими — нейробіологами, нанотехнологами, мрійниками. Ми хотіли вилікувати Альцгеймера.

Дві тисячі сорок перший рік. Лабораторія Київського інституту мозку, п'ятий поверх, кімната 512. Нас було семеро — семеро дурнів із дипломами й грантом від Міністерства охорони здоров'я. Грант — на п'ять років, на розробку "наноботів для відновлення нейронних зв'язків у пацієнтів із дегенеративними захворюваннями мозку".




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше