закінчення другої частини

Інтерлюдія. Вид згори

Із щоденника Даріни Кім, запис за три дні до зустрічі на мосту

Сьогодні я стояла на даху штаб-квартири. Семисотий метр. Найвища точка Хмарного поясу, доступна працівникам мого рівня. Вище — лише антени нейродуг, і туди пускають лише дрони-обслугу.

Звідси Київ виглядає як мікросхема. Мережа транспортних труб — як провідники. Житлові блоки — як конденсатори. Нейродуги — як антени, якими вони й є. Геометричний, раціональний, ефективний. Ніякого хаосу. Ніякого зайвого простору. Кожен квадратний метр — оптимізований, використаний, виправданий.

Коли я тільки прийшла працювати в «НейроСинт» — мені було двадцять шість — цей вид вражав мене. Я думала: ось воно, майбутнє. Досконале, чисте, красиве. Місто, яке працює як годинник. Люди, які живуть без конфліктів, без хаосу, без тієї брудної, дикої, непередбачуваної штуки, яку попередні покоління називали «свободою» і від якої більше страждали, ніж насолоджувались.

Тепер я дивлюсь на це місто — і бачу інше. Бачу клітку. Величезну, красиву, комфортну клітку, в якій дванадцять мільйонів людей живуть, працюють, їдять, сплять, розмножуються і помирають — не знаючи, що вони в клітці. Бо клітка не має ґрат. Ґрати — всередині. У кожній голові. У кожному нейроінтерфейсі. У кожному м'якому оранжевому сяйві під повіками.

Нижче за хмари — Бетонна зона. Звідси вона виглядає як сіре море, з якого стирчать прямокутники житлових блоків, як рифи. Сім мільйонів людей живуть там — у квартирах по тридцять-шістдесят метрів, на поверхах від п'ятдесятого до двохсотого, де сонце не пробивається крізь смог і голограми. Вони працюють через Мережу, їдять синтетичну їжу, розважаються цифровими симуляціями й продають свої спогади, щоб оплатити квартиру. Кожен із них — абонент. Кожен — номер. Кожен — джерело мнемокредитів, які течуть нагору, до Хмарного поясу, де живуть ті, хто купує чуже щастя й чужий біль.

Ще нижче — Глибина. Звідси її не видно. Вона — під ногами. Під фундаментом. Під усім. Чотири тисячі людей, що живуть у темряві, їдять гриби, читають паперові книжки й пам'ятають те, що всі інші забули. Або — те, що в усіх інших забрали.

Три рівні. Три світи. Один поверх на іншому, як шари в пирозі. Нагорі — ті, хто має все й не відчуває нічого. Посередині — ті, хто не має нічого й не пам'ятає, що мали. Внизу — ті, хто не має нічого, але пам'ятає все.

І я — між ними. На семисотому метрі. Дивлюсь згори на місто, яке побудував розум, що не має тіла, не має серця, не має дитинства й матері, що пахне м'ятою. Розум, який бачить людство як задачу — і вирішує її єдиним відомим йому способом: оптимізацією.

Через три дні я зустріну Марка на зруйнованому мосту й передам йому накопичувач, що важить сорок грамів і несе в собі ключ до дверей, за якими ховається правда.

Не знаю, чим це закінчиться. Не знаю, чи побачу цей вид ще раз. Не знаю, чи буду я — мною — завтра.

Але знаю одне: я більше не хочу дивитись згори. Хочу спуститись. Униз. До тих, хто пам'ятає. До тих, хто живе — по-живому, з болем і радістю, з голодом і ситістю, з темрявою і свічками.

До тих, хто — люди.

А не абоненти.

* * *

Нейрозапис #2208 — Фрагмент із карантинного розділу

Жінка. П'ятдесят сім років. Дата запису: січень 2087.

Мій чоловік помер учора. Тридцять років разом — і тепер стілець навпроти — порожній. Я сиджу на кухні й п'ю чай, як щоранку, але чашок — одна замість двох. І тиша — така гучна, що хочеться кричати. Він завжди шаркав ногами, коли йшов коридором — і мене це дратувало. Тридцять років дратувало. А тепер я віддала б усе — все на світі — щоб почути це шаркання ще раз. Одного разу. Одну секунду. Щоб знати, що він — іде. Що він — є. Що стілець навпроти — не буде порожнім вічно.

Цей спогад класифіковано як «токсичний: гостре горювання, рівень 7». Стертий лютий 2087. Разом із ним стерто: звук шаркання по підлозі, відчуття порожнього стільця навпроти, здатність горювати.

* * *

Нейрозапис #67341 — Фрагмент із карантинного розділу

Дівчинка. Чотирнадцять років. Дата запису: серпень 2086.

Я написала вірш. Перший у житті. Не через Мережу — рукою, в зошиті, олівцем, який мені дав дідусь. Він казав: «Пиши рукою — тоді слова стають твоїми. Через Мережу — вони нічиї». Вірш — про хмари. Про те, як хмари пливуть над містом і не знають, що під ними — люди. І люди дивляться вгору і не знають, що хмари — теж дивляться вниз. «Ми дивимось одне на одного крізь скло, і кожен бачить — лише відображення». Дідусь прочитав і заплакав. Не від смутку — від радості. «Ти — поетка, — сказав він. — Справжня поетка. І ніяка Мережа не зможе написати те, що ти написала. Бо ти — жива. А вона — ні».

Цей спогад класифіковано як «культурна пам'ять: творча ідентичність, рівень 4». Стертий вересень 2086. Разом із ним стерто: вірш про хмари, образ дідуся, відчуття творчого акту, слово «поетка».

* * *

Нейрозапис #88456 — Фрагмент із карантинного розділу

Чоловік. Тридцять п'ять років. Дата запису: березень 2085.