продовження другої частини

Глава 15. Даріна шукає

Поки Марко будував у Глибині, нагорі його шукали.

Даріна Кім отримала наказ на пошук Марка Теслюка на другий день після його відключення. Наказ прийшов від Скляра — лаконічний, діловий, без жодного зайвого слова, як усе, що робив Скляр: «Теслюк М.О. Дезертир із секретним допуском третього рівня. Пріоритет: високий. Статус: знайти і повернути або нейтралізувати. Термін: два тижні».

«Нейтралізувати». Даріна знала, що це слово означає в корпоративному лексиконі «НейроСинту». Не вбити — компанія не вбивала, це було б грубо, старомодно, ризиковано для репутації. «Нейтралізувати» означало: повторне підключення. Повне скидання нейропрофілю. Стирання всіх спогадів, пов'язаних із причиною дезертирства. Новий ідентифікатор. Нова біографія. Нова людина в старому тілі — з тим самим обличчям, тими ж руками, тією ж ходою, але без жодної пам'яті про те, ким вона була. Як перезавантаження комп'ютера, після якого всі файли — видалені.

Даріна бачила це двічі за свою кар'єру. Двоє колишніх співробітників, що «знали забагато». Після нейтралізації обоє повернулися до роботи — на нижчих посадах, з новими іменами, з порожніми посмішками людей, у яких витягнули стрижень. Один із них — колишній програміст — тепер працював охоронцем на нижніх рівнях. Він вітався з Даріною щоранку, не знаючи, що колись вони обідали за одним столом.

Вона не думала про це. Не дозволяла собі думати. Це була робота. Система. Порядок речей.

Або так їй казала Мережа.

Пошук почався методично, як завжди. Камери нижніх рівнів — тисячі камер, що покривали кожен квадратний метр Бетонної зони вище п'ятдесятого поверху. Дані транспортних капсул — кожна поїздка фіксувалася, кожен пасажир ідентифікувався. Теплові сканери — інфрачервоні датчики, здатні виявити людське тіло крізь тридцять сантиметрів бетону.

Марко зник із радарів через чотири години після відключення. Останній його слід зафіксувала камера на сімдесят восьмому поверсі блоку «Каштан-7», біля технічного входу в старі тунелі — вузькі двері, позначені жовтим попереджувальним знаком «Неактивна зона. Доступ обмежений», які не відчинялись уже сорок років. Камера зафіксувала, як двоє людей — Марко й хтось невідомий, нижчий, худий, без нейросигнатури — увійшли і зникли.

Старі тунелі. Глибина.

Даріна знала, що там живуть відключені — знала теоретично, як знаєш про існування кротів під ногами або тарганів за стіною. Купка маргіналів без технологій, без ресурсів, без майбутнього. У корпоративних звітах їх класифікували як «неактивних абонентів» — не загрозу, а статистичну похибку. Кілька сотень, може тисяча людей, що живуть у темряві й їдять гриби. Не варті уваги.

Тепер виявлялося, що ця «статистична похибка» переховувала колишнього інженера «НейроСинту» з допуском третього рівня і знаннями, які могли бути небезпечними.

Даріна полювала два тижні. Надсилала розвідувальні дрони в тунелі — маленькі, безшумні, з інфрачервоними камерами й мікрофонами. Половину збили — саморобними арбалетами, з точністю, яка вражала. Хтось навчився полювати на дрони в темряві, орієнтуючись на звук пропелерів. Решта загубились у лабіринті — тунелі не збігалися з жодною наявною картою, ніби хтось навмисно змінив їхню конфігурацію, заблокувавши одні проходи й відкривши інші.

Намагалась завербувати інформатора серед відключених, що жили ближче до поверхні — «сірих», як їх називали, тих, хто балансував між Мережею і Глибиною, заробляючи на передачі фізичних предметів і новин між двома світами. Ніхто не погодився. Навіть за мнемокредити. Навіть за обіцянку повторного підключення. «Сірі» боялись Глибини більше, ніж «НейроСинту», — і це говорило про Глибину більше, ніж будь-який корпоративний звіт.

На третьому тижні пошуку — коли Скляр уже натякнув, що «термін сплив і результати незадовільні» — Даріна зробила те, чого не повинна була робити.

Вона почала ставити запитання. Не про Марка — про те, чому його відключили.

Запросила у Скляра доступ до матеріалів справи — повних, не скорочених. Скляр видав стандартне пояснення: «Несанкціонований доступ до захищених даних. Порушення корпоративної конфіденційності. Загроза стабільності Мережі». Три рядки. Три бюрократичних кліше, за якими можна було сховати що завгодно — від дрібного порушення до державної зради.

Коли Даріна попросила конкретику — які саме дані, яка загроза, хто ініціював Чорний протокол — Скляр замовк. Помовчав три секунди. Потім посміхнувся — тією ж фірмовою посмішкою, теплою і порожньою — і сказав: «Даріно, є речі, які тобі не потрібно знати, щоб робити свою роботу. Довіряй системі».

«Довіряй системі». Фраза, яку Даріна чула сотні разів — на нарадах, у корпоративних пам'ятках, у мотиваційних повідомленнях, що Мережа генерувала щоранку. Фраза, яка завжди здавалась природною, очевидною, такою ж безсумнівною, як «небо синє» або «вода мокра».

Тепер — вперше — вона почула в цій фразі щось інше. Не запрошення — наказ. Не пораду — попередження. «Довіряй системі» — або система перестане довіряти тобі.

Тоді вона почала копати сама.

І знайшла «Катарсис». Один рядок у старому звіті п'ятирічної давності, похований серед сотень сторінок квартальної документації: «Проект "Катарсис" — стабілізація нейрокогнітивних ресурсів — виконання: 97%». Жодних деталей. Жодного автора. Жоден рядок у корпоративній базі проектів — ніби він існував поза системою. Або над нею.