продовження першої частини

Інтерлюдія. Один день у Глибині

Хроніка, записана Реном за проханням баби Ганни

Шоста ранку. У Глибині немає ранку — немає сонця, немає світанку, немає того моменту, коли небо з чорного стає рожевим і потім золотим. Але є ранок — час, коли генератори переходять із нічного режиму в денний, і лампи в центральному тунелі запалюються яскравіше, і люди починають рухатись, і повітря наповнюється звуками, яких не було вночі.

Перший звук ранку — свисток. Тарас, черговий інженер, свистить у саморобний свисток із жестянки — сигнал, що генератори працюють стабільно і день можна починати. Свисток лунає коротко, різко, і відлунює від стін, множачись, як ехо в горах.

Другий звук — кашель. У Глибині кашляють усі. Вологе повітря, цвілеві спори, холод. Хронічний бронхіт — найпоширеніша хвороба. Ліда каже: «Ми всі — трохи хворі. Але ми всі — трохи живі. А "трохи живі" — набагато краще, ніж "повністю оптимізовані"».

Третій звук — діти. Двадцять шість дітей Глибини прокидаються — хто раніше, хто пізніше, хто з плачем, хто з сміхом. Маленька Яся, три роки, щоранку приходить до вогнища на центральній площі й сідає на камінь, загорнувшись у ковдру, і чекає, поки мати принесе їй гарячу кашу. Вона не знає, що існує інший світ — нагорі, за товщею бетону. Для неї Глибина — це весь всесвіт. І в цьому всесвіті — є мама, каша, ковдра, камінь біля вогню. Цього — достатньо.

Сьома ранку. Сніданок. Спільна кухня на центральній площі — два казани, три кухарки, один рецепт: грибна каша. Щодня. Однакова. Із різними варіаціями: з цибулею, без цибулі, з травами, без трав, густіша, рідша. Але завжди — грибна каша. Люди сідають на лавки навколо вогнищ — довгі дерев'яні лавки, збиті із дощок, — і їдять, і розмовляють. Не через нейроінтерфейс. Вголос. Ротами. Із жестами, з інтонаціями, з тими маленькими звуками — чавканням, хлюпанням, сьорбанням, — яких нейроінтерфейс ніколи не транслював, бо вважав їх «естетично неоптимальними», але які, як виявляється, є невід'ємною частиною людського досвіду їди. Бо їсти — це не лише «споживати калорії». Це — бути разом.

Восьма ранку. Робота. Кожен мешканець Глибини має обов'язки — не примусові, не за контрактом, а за потребою. Тарас і його команда — генератори, вентиляція, водопостачання. Марина й грибники — ферма. Баба Ганна — школа. Ліда — медпункт. Рен — розвідка, кур'єрство, «збирання» новоприбулих на поверхні. І кожен, крім основної роботи, — чергує: на кухні, на варті, на прибиранні. Ніхто не звільнений. Ніхто не привілейований. Ніхто не зайвий.

Десята ранку. Школа. Баба Ганна стоїть біля дошки — непідробленої, чорної, крейдяної. На дошці — літери: А, Б, В. П'ятеро найменших — від п'яти до семи — сидять на підлозі, загорнуті в ковдри, з широко розкритими очима. «А — як абетка, — каже баба Ганна, виводячи крейдою велику, гарну, округлу літеру. — Абетка — це двері. За кожною дверима — кімната. А в кожній кімнаті — люди, яких ви ніколи не зустрінете, але які стануть вашими друзями. Бо книжка — це машина часу. Вона може перенести вас у будь-яке місце, в будь-який час, до будь-якої людини. І не потрібно жодної Мережі. Потрібні лише — очі, серце й терпіння».

Дванадцята. Обід. Знову грибний суп. Але сьогодні — свято: хтось знайшов на поверхні пачку солі. Справжньої, білої, кристалічної солі. У Глибині сіль — розкіш, бо її ніде дістати: синтетична їжа нагорі не потребує солі (Мережа коригує смак цифрово), а природні джерела — далеко. Пачка солі переходить з рук в руки, і кожен сипає щіпку в свою миску, і кожна щіпка — як маленьке чудо. Суп із сіллю — зовсім інший суп.

Третя години. Тиха година. Не для дітей — для дорослих. Час, коли люди займаються тим, що не є необхідним, але — потрібним. Дядько Петро грає на скрипці — тихо, для себе, розучуючи нову мелодію, яку він почув уві сні й намагається відтворити. Настя — його учениця, сімнадцять років — сидить поруч і слухає, і її пальці рухаються у повітрі, імітуючи рухи смичка. Одна жінка в'яже — шарф, із розплетених старих светрів, повільно, петля за петлею. Хтось малює на стіні нову фреску — дітей, що біжать по полю, хоча ніхто з тих дітей ніколи не бачив поля. Хтось пише — у зошиті, олівцем, вірш або листа, або просто думки, що не дають спокою.

Шоста вечора. Вечеря. Знову гриби. Але сьогодні — з сіллю. І тому — смачніше.

Сьома. Вогнище. Найважливіша година дня. Люди збираються навколо вогню, і починається те, чого немає нагорі, чого ніколи не було в Мережі, чого не можна оптимізувати, класифікувати, оцифрувати чи продати.

Розмова.

Не обмін даними. Не комунікаційна сесія. Розмова. Жива, непередбачувана, хаотична. Хтось розповідає історію — про те, як знайшов на поверхні робочий ліхтар і тягнув його три кілометри тунелем, щоб подарувати Тарасу на день народження. Хтось сперечається — про те, чи можна виростити помідори в тунелі (ні, бо немає достатньо світла; а якщо дзеркалами? а де взяти дзеркала?). Хтось мовчить — і це мовчання — теж частина розмови, бо мовчати разом — це теж — бути разом.

Дядько Петро грає. Його мелодія — нова, та, що прийшла уві сні. Вона — ні на що не схожа. Ні на Скорика, ні на Лисенка, ні на жодного композитора, якого він пам'ятає. Вона — своя. Його. Глибини. Мелодія, народжена під землею, у темряві й вогкості, у холоді й голоді — і від цього — жива. Справжня. Єдина.

Десята вечора. Відбій. Генератори переходять у нічний режим. Лампи гаснуть. Темрява — повна, абсолютна, підземна — накриває Глибину, як ковдра. Люди лягають спати — на матрацах, у наметах, у нішах. Чотири тисячі сто тридцять два подихи — і кожен — справжній.