3

— Директор Бан, розкажіть, звідки приїхала Мірей? Де її рідні? Хто вона?
— Джин, дуже багато запитань. Запитай її сам, може вона захоче розповісти. Хоча навряд. І що за нездоровий інтерес до вчителя? Ти пам'ятаєш контракт? Вам не можна зустрічатись!
— Так я пам'ятаю. Вибачте мені, - вклонившись, Джин вийшов з кабінету. Минуло вже кілька днів із того самого дня. Він не міг її побачити, бо в залі не з'являлася. А у нього концерти, зйомки, сон кілька годин на добу.

*****
Ну ось, знову ця нога! Мало головного болю, — Мірей розтирала ногу, яку вкотре звело судомою. Повторивши ще кілька разів невдалий елемент, дівчина увімкнула музику. Прискорюючи темп рухів намагалася хоч трохи забути про те борошно, яке відчувала вже не перший місяць.

— Дощ? Такий теплий, — розплющивши очі, Мірей побачила силует хлопця, що схилився над її головою і ніжно гладить по волоссі рукою. Розмитий силует плавно набував чіткого образу.
— Джине, чому ти тут, чому ти плачеш? - розпитувати, чому вона на дивані, дівчина не стала - і так все ясно.
Мірей знову знепритомніла. Лікарі просили не турбувати себе репетиціями, але це все, що зараз приносило їй радість.
— Мірей, чому?
— Що чому? — відповідаючи питанням на запитання, вона намагалася уникнути пояснень.
— Чому в тебе на тілі шрами?
— Це не важливо. І тебе не стосується, — зніяковівши, дівчина підвищила голос. Вона спробувала підвестися з дивана, але Джин схопив за руку і потяг її на себе, укладаючи в обійми.
— Стосується, мене вже все стосується, що хоч якось пов'язано з тобою, — хлопець накрив її губи ніжним поцілунком. Мірей зніяковіла, але її тіло так давно не отримувала ласки та кохання. Вона відповіла так само ніжно і несміливо. Як подарунок долі, у будівлі вимкнули світло. Руки блукали її тілом і вона не зупиняла його. Жаліти — вона не матиме часу на це.
Джин провів пальцями, ледве торкаючись шкіри, по спині від шиї до попереку, від чого вона прогнулась і зашипіла, як кішка. Вона, у свою чергу, ніжно проводила своєю рукою по його тілу, запам'ятовуючи кожну ділянку.
Прокинувшись вранці на грудях Джина, Мірей тихо, щоб не розбудити хлопця, одяглась і вийшла із зали, попрямувавши до виходу з будівлі агентства. У кишені завібрував телефон.
— Так, лікарю, я вже їду.

Мені набридло пити пігулки жменями і лежати десять днів на місяці в лікарні, знаючи, що результат не зміниться. А він уже поряд. Тиждень, два. Але шкодувати нема про що. Значить, так має бути. Вона вже давно нікого не звинувачувала у тому, що з нею сталося. Ні, було одне.