2 Темний храм

Холод настав раптово, ніби хтось одним подихом здув усе тепло, як полум’я свічки. В одну мить зник лагідний літній подих. Почалася справжня осінь. Я потрапив у північний циклон.
Мряка посилювалася з кожною хвилиною, холод пробирав до кісток. З’явилося дивне відчуття, ніби щось повільно висмоктує сили. Їхати ставало все важче. Я стрімко слабшав.
Хостели були зачинені. Залишалося тільки їхати далі.
Повіяло листям, мокрою корою і застояною в ярах водою. Темні силуети дерев підступали до самого краю траси. Білі голі сучки тяглися над дорогою, сплітаючи гілки в дивному обіймі і утворюючи над головою склепіння.
Це був край цивілізації. Далі починалося невідоме. Старий світ зникав — і наставала жахлива пітьма.
Це місце існувало задовго до людей. Здавалося, воно стоїть поза часом — як давній темний храм. Я подивився на дах із гілок і мокрого жовтого листя. Сучки злилися в непроглядно чорний полог, і лише крізь рідкісні щілини проглядали шматочки крижаного неба.
Дощ лив не перестаючи і бив у обличчя. Я вже промок наскрізь.
Десь у хащах почувся дивний звук. На секунду майнула думка: ось зараз із темряви вийде Тоторо — величезний, добродушний лісовий дух. Щось рухалося в хащах лісу — щось велике. І навряд чи це був Тоторо.
Звук то віддалявся, то раптом опинявся зовсім поруч, то знову загрозливо наближався. Вповні гудів і завивав вітер. Чорні тіні металися в холодному світлі, і вся ця картина здавалася майже нереальною. Дерева навколо втратили чіткість, і їхні розпливчасті силуети могли нагадувати втомленій уяві що завгодно. Швидше за все, це був просто олень.
Одного разу просто перед колесом проскочив звірок. У світлі ліхтаря на мить спалахнули зелені очі — і він одразу зник.
Ліс здавався одним величезним живим організмом. Дерева похитувалися від поривів вітру. У сутінках пахло сосною, мохом і холодом.
Єдиним теплом і світлом, окрім мого ліхтаря, були вантажівки, що проїжджали повз. Потужні потоки їхніх фар пробивалися крізь пелену дощу і на мить змушували арки дерев спалахувати.
Нарешті ліс скінчився. Попереду відкрився крутий спуск, а далеко на обрії крізь дощ і туман мутно світилися вогні великого міста.
Я на величезній швидкості зірвався вниз, ледь утримуючи велик на мокрому асфальті.
Крізь блідий ранковий туман уже пробивалися перші промені сонця. Через пару годин я мав бути в Любліні.