1 Бабине літо

Бабине літо вже хилилося до заходу, але погода все ще стояла тепла і м’яка — просто ідеальна для велотуру.
І тут мені несподівано телефонує знайомий поляк: завтра він виїжджає машиною зі Львова до Польщі. Ну і що мені до того? Львів від Києва — майже шістсот кілометрів. Але в голові миттєво спалахує божевільна ідея: він же може перевезти мій велосипед через кордон. Ніяких митних перевірок, ніяких нервів — і я одразу опиняюся в потрібному місті. А я давно планував велоподорож Польщею.
Божевілля полягало в іншому: вирішувати треба було просто зараз. Поїзд з Києва до Львова відходив за годину. Я миттєво вирішую. Не втрачати ж таку погоду і такий шанс. Швидко зібрав речі, сів на велик і рванув на вокзал.
Так почалася одна з найнебезпечніших і найідіотськіших поїздок у моєму житті. Та, в якій я дивом залишився живий.
Пронісшись через пагорби Києва і ледь не вписуючись у машини на кожному повороті, я на скаженій швидкості влітаю на вокзал. Квитки були куплені заздалегідь. Часу майже не залишилося.
Скачу сходами, несуся вздовж перону — і бачу, як склад уже повільно рухається.
Думати ніколи. Розчаровуватися — теж.
Хапаю велик і з розгону застрибую у вагон, що відходить.
Провідниця, побачивши мене, не стала зачиняти двері. Дуже пощастило, що в Україні двері не зачиняються автоматично.
Або, навпаки, мені вкрай не пощастило? Може, було б набагато краще, якби двері тоді зачинилися — і закрили на цьому всю історію.
Але починалося все чудово. Фарби, звуки, запахи лісу, атмосфера — все було просякнуте осінньою свіжістю. Подих вітру — справжнє блаженство. Світ дихав рівно і розмірено.
Я приїхав у польське містечко Пшемисль, звідки починався тур завдовжки понад 250 кілометрів східною Польщею. Місто спускалося до річки пагорбами, і старі будинки здавалися розкиданими по схилах майже випадково. Вузькі вулиці то пірнали вниз, то знову піднімалися, а над дахами одна за одною виростали вежі.
За Пшемислем потяглися міріади однакових сіл і нескінченні поля. Простір був залитий яскравим сонцем і неймовірною синявою неба. Дував свіжий радісний вітер. Тур ставав усе більш одноманітним.
Ярослав теж не надто розбавив цю картину. На перший погляд — ще одне тихе старе польське місто. Але за важкими фасадами ховалися внутрішні двори і багатоярусні підвали — ціле друге місто, що йшло глибоко під землю. Колись тут зберігали товари, а тепер ці темні лабіринти здавалися місцем, де могли б зберігати щось зовсім інше. Це нагадало мені стародавні міста Лівану, де мертвих ховали просто під підлогами будинків — місто живих буквально стояло над містом мертвих.
Усю дорогу відчувався майже неземний спокій.

Ні літаків, ні швидкісних трас, машин — одиниці. Тільки під вечір, проїхавши більше половини шляху, я став під’їжджати до Замостя.
Повітря стало щільним і прозорим, як скло. Сонце вже майже не гріло — лише низько ковзало по землі, витягуючи довгі смоляно-чорні тіні.
За фортечними мурами місто зустріло мене темними вулицями, нескінченними арками і порожніми дворами між старими будинками. Вечірнє світло робило все ще дивнішим: знайома реальність повільно перетворювалася на декорацію старого фільму.
На північ від Замостя тяглися порожні пагорби, старі бруковані дороги в нікуди і самотні кам’яні хрести посеред лісу. Настала глибока ніч. Зникло все освітлення — ні ліхтарів, ні місяця, ні машин. Тільки вузький промінь велосипедного ліхтаря різав нескінченну пітьму.
Довго я їхав у цій повній порожнечі. Потім попереду замиготіли вогники. Спочатку здалося, що це вікна. Але коли під’їхав ближче, стало ясно: вздовж дороги, один за одним, стояли хрести і статуї Діви Марії. У кожній теплилася лампада — маленьке живе серце в непроглядній темряві.
Минаючи темні села, я вдивлявся в прилеглі будинки, шукаючи хоч якийсь рух. Миготіли лише чорні тіні.
Покидаючи одне з сіл, я раптом побачив між будинками людину, що з криком вибігала мені назустріч — ніби намагалася щось сказати або зупинити мене. Вона майнула у світлі ліхтаря і залишилася позаду, але крик ще довго ніби висів у повітрі.
Лихий знак.
Села скінчилися. Пора було шукати ночівлю. Якраз тоді я проїжджав повз хостел, де збирався зупинитися. Ніч була теплою, сил вистачало, а до Любліна — зовсім недалеко. Я вирішив їхати далі.
І зробив фатальну помилку.