Розділ 2. Дрони-вбивці, сталкери і навіжений поштар

Настав ранок. Сонячні промені пробивалися крізь запилене вікно, наповнюючи кімнату теплом. Лана, ще сонна, вийшла на балкон, щоб вдихнути свіже повітря. Вона сперлася на перила і підставила обличчя під сонячне світло, ніби хотіла відчути його тепло. Було напрочуд тепло для грудня, що більше нагадувало ранню весну, ніж кінець року. Але навіть це не могло змусити її посміхнутися. Усередині все ще панувала порожнеча.

Раптом вона відчула легкий дотик на своїй руці. Опустивши погляд, Лана побачила маленьке сонечко, яке неквапливо повзло по її шкірі. Вперше за довгий час вона посміхнулася. Комашка рухалася повільно, немов хотіла залишити на її руці свій слід. Лана згадала, як у дитинстві любила бавитися з метеликами, ловити бабок, розглядати сонечка. Тоді вона була щасливою, тоді вона не була самотньою. Але раптом комашка злетіла, зникнувши в повітрі, і посмішка зникла так само швидко, як і з’явилася. Лана знову втупилася в далечінь, відчуваючи, як її сум повертається.

Теодор, який стояв у дверях і перекушував шоколадним батончиком, помітив цю сцену. Він повільно підійшов до неї.

— Доброго ранку, Лано, — сказав він. — Як спалося?

Лана повернулася до нього, її обличчя залишалося сумним.

— Та ніяк, — відповіла вона. — Усе снилося, як моїх батьків кантужать дрони-вбивці.

Теодор нахмурився, доїдаючи батончик.

— Мені теж таке снилося, — сказав він, жбурнувши обгортку в куток. — Думав, що це реально, але прокинувшись різко вночі, зрозумів, що це був лише сон.

— Ну, й таке буває… — Лана зітхнула. — Слухай, ти колись думав про те, що нас рано чи пізно вб’ють?

Теодор нахилив голову набік.

— Ні, а що сталося? — зацікавлено спитав він.

— Я відчуваю, що ми у цьому світі більше не потрібні, — пояснила Лана. — Я вже не раз тобі казала, що ми останні українці на Землі. Тож я думаю, що якийсь план у вбивстві нас, — останніх, вже ж таки є…

Теодор, почувши це, скептично похитав головою:

— Не вигадуй таке! Я не чув про це ніде, тож таке нізащо і ніколи не станеться! Чому ти так вважаєш?

Лана стиснула кулаки, її очі блищали від гніву і розпачу.

— Бо ми — ніхто, Теодоре! — сердито відповіла вона. — Нам ні з ким розмовляти, тому що тут штрехають на такому дурбецаному суржику, що від мене нудить! Фу! — вона скривилася і схрестила руки на грудях. — Я не хочу бачити таких людей! Нехай свалюють звідси, якщо…

Раптом її голос затремтів. Вона відвернулася, змахуючи сльози.

— Якщо ми нікому більше не потрібні… — договорила вона.

Теодор поклав руку їй на плече.

— Не плач, люба! Все буде добре! — сказав він, посміхаючись. — Обіцяю, нас не вб’ють! Подивися навколо: яке гарне сонце! Яка гарна погода! Так тепло, що не зрозуміти: чи ми живемо в Австралії, чи ми живемо в Україні! Гарні будинки (за винятком деяких побитих, звісно), краса, комахи різні: сонечка, бабки, метелики…! І це все так кла…

Раптом він різко замовк. Його очі розширилися, а обличчя зблідло.

— АААААААА!!! — крикнув він. — О НІ!

Лана здивовано обернулася до нього.

— Що сталося…? — не встигла вона запитати, як Теодор, не відповідаючи, різко схопив її за руку і потягнув вниз, під край балкона.

Тепер, навколо панувала тривожна тиша, яку порушувало лише механічне гудіння, що наближалося все ближче. Лана обережно виглянула з-під краєчка, де її очі розширилися від страху, коли вона побачила... дронів-вбивць.

Дрони-вбивці рухалися плавно, майже як люди, але було в них щось нелюдське, щось хижо-небезпечне. Їхні ноги були подібні до товстих колючок, що залишали глибокі сліди на асфальті. Їхні обличчя були без носа і вух, лише сенсорний екран, який змінював кольори залежно від емоцій. Волосся у кожного було різним, але не таким довгим, як у жінок — радше, коротке, як у чоловіків, хоча одна з них мала тонкі хвостики.

Та найстрашніше — їхні хвости. Довгі, чорні, із загостреним кінчиком, що світився радіоактивним зеленим відтінком. Це була смертельна отрута, досить одного удару, і все… Усі дрони носили чорні плаття з жовтими смугами на поясі — як у ос, що попереджували: «Наближення небезпечне». Їхні рухи були плавними, але мали у собі приховану загрозу. Вони походили з Росії, і коли заговорили, це стало ще очевидніше.

— А ти пам’ятаєш, як ми добре отруїли людей на Гончарівській? Це було так весело! — промовила одна з них, яку звали В. Її сенсорний екран загорівся радісним фіолетовим відтінком.

— Так, а знаєш, що було там цікаве? — відповіла друга дрон-вбивця на ім’я Р.

— Що?

— Що там не було жодних лєсарубав! Ха-ха-ха-ха!

— Так, це точно! — В засміялася разом із нею.

Теодор і Лана слухали їх, боячись навіть поворухнутися. Теодор, стискаючи руки в кулаки, почав тихенько панікувати:

— Ох, ні!... О, ні!... О НІ!!! НАМ КІНЕЦЬ!!!...

Він мало не вигукнув це вголос, але Лана вчасно прикрила йому рот рукою. Проте дрони вже щось запідозрили.

— Га? Що це за шум?! — різко зупинилася В.

— Хтось вдома не сидить?! — нахмурилася Р, де її сенсори загорілися червоним.

— Якщо це так, то їм усім буде непереливки від нас! — В стиснула кулаки.

— Так! Зараз перевірю, чи хтось на балконі ще є! — сказала Р, і вона, розгорнувши свій хвіст, направила його вперед. Сенсори на її голові загорілися, і вона почала сканувати балкон, немов радаром проходячи кожен сантиметр простору. Її рухи були плавними, але кожен їхній порух міг означати загибель.

— Ага! Все ясно! — раптом сказала вона.

— Що сталося, Р? — запитала В.

— Хтось ховається під краєчком балкона! — відповіла та.

— Ти серйозно?!

— Так! Давай, іди за мною! Зараз налякаємо цих «нехователів»!

Теодор і Лана ледве дихали, коли почули, як дрони-вбивці обережно наближаються до балкону. Кожен їхній крок лунав загрозливо, а сенсори мерехтіли небезпечним червоним світлом.

— Здається, нас знайшли… — прошепотів Теодор.

— Ти впевнений? — запитала Лана, затамувавши подих.

— Так! — відповів Теодор. — Якщо це на нас вказали, то це не дай Боже так!