Розділ 1. Відчуття самотності

Десь, в одній вулиці, де район був схожий на один із найкрасивіших, як у Венеції, жили-були двоє останніх українців: чоловік на ім’я Теодор і соняшник-антропоморф на ім’я Лана. У цій місцевості все здавалося спокійним, навіть гарним: прозорі канали, тихі човни, кам’яні мости, що з’єднували будинки. Але цей спокій був оманливим. Київ більше не був Києвом. Колись цей район нагадував італійську романтику, а тепер — лише декорації після катастрофи. Вгорі небо було чисте, без жодної хмаринки, і навіть яскраве сонце нагадувало, що життя триває. Але внизу — хаос, руїни, криваві плями, уламки скла та металу. Сьогодні 21 грудня, але замість морозу стояла дивна тепла погода, ніби літо заблукало у часі.

Лана стояла на балконі, тримаючи в руках зів’ялий листок, який щойно зірвала зі своєї ж руки. Сонце світило їй в обличчя, але вона не відчувала радості. Теодор, сидячи у кімнаті, відчував її мовчання, але не наважувався заговорити. Лана дивилася на місто, де вони жили, і думала: чи потрібно бути самотнім у цьому світі? Вона й сама не знала. Колись вони вірили, що знайдуть ще когось, що не залишилися зовсім одні. Але час ішов, а навколо залишалися тільки іноземці, роботи та уламки минулого.

Це було відчуття самотності — відчуття, де ти знаєш, що нікого більше не буде. Світ не чекає на тебе. Ніхто не повернеться. Не буде більше розмов українською мовою, не буде свят, пісень, віршів, колядок. Ніхто більше не згадає, як звучить слово «мама» українською. Навіть пам’ять про народ поступово зникала, розчиняючись у чужих голосах, чужих назвах, чужих обличчях. Лана усвідомлювала, що кожен день їхнє існування стає лише тінню у спогадах світу. Чи справді вони ще існують? Чи вони просто привиди минулого?

Теодор, помітивши її на балконі, нарешті зважився заговорити.

— Що сталося, Лано? — запитав він. — Ти вже днями не розмовляєш зі мною.

Лана здригнулася, але не повернулася до нього.

— Та нічого, Теодоре, — відповіла вона з холодом у голосі. — Просто... Ех... Розумієш, у мене відчуття самотності… Постійно відчуваю себе самотньою у цьому світі.

— Не хвилюйся, люба! Я з тобою, — Теодор зробив крок, збираючись обійняти її, але Лана раптово відійшла назад.

— Ні, ти не розумієш! — сказала вона голосно, обертаючись до Теодора. — Я самотня у цьому світі не тому, що я так кажу, а тому що ми залишилися у цьому світі ОСТАННІМИ УКРАЇНЦЯМИ!!!

— І це тебе найбільше хвилює? — запитав її Теодор.

— Так, Теодоре! — відповіла Лана. — Це мене найбільше хвилює, ніж тріснута чашка чи тарілка! — вона знову відвернулася.

— Слухай, не треба так хвилюватися, ми ж...

— Що?! «Не треба так хвилюватися...»? Ти хоч розумієш, що кажеш? Ти дивишся навколо, де все загинуло? Ось, поглянь: вода не тече, бо канали перебиті! Ось, поглянь: калюжі крові чи не біля кожного будинку лежать! Ось, поглянь: бомжі біля нас лежать біля дороги, гроші з немісцевих людей випрошують!

Вона різко вказала рукою вниз, і Теодор справді побачив двох бомжів, які жебракували прямо під їхнім будинком.

Один був у помаранчевій одежі, тримаючи в руках металеву чашу, і кричав:

— Дайте нам копійочку! Дайте нам копійочку! Ну, дайте нам хоча б одну копійочку!..

Другий, у темно-фіолетовій одежі, простягав руки до перехожих, намагаючись зупинити їх:

— Так, киньте у нашу чашу хоча б одну копійочку! Ну, хоча б одне грошенятко! Гей!... Гей, пане! — він вхопився за ноги перехожого. — Подайте грошенятко!

Але перехожий лише скривився і роздратовано відповів:

— Відчепіться від мене!

— НУ, ДАЙТЕ НАМ КОПІЙОЧКУ!!! ХОЧА Б ОДНУ!!! — наполягав перший бомж.

— Так, подайте! Подайте нам одне грошенятко!... — вторив йому другий.

Лана обернулася до Теодора, де її очі блищали від люті.

— От, бачиш? Хіба це, по-твоєму, нормально? — запитала вона його.

— Ні, звісно, — відповів Теодор, зітхаючи. — Це ж хуліганство, хіба що й знущання над людьми…

Лана поклала руки йому на плечі й прошепотіла:

— Ні, Теодоре! Ти нічого не розумієш!..

— Знаю, знаю, я часто переборщую…

— Та які там «переборщую»? Хіба не бачиш? Усе загинуло, людей повбивали, кинули нас, ми залишилися самотні!…

Вона не договорила, бо Теодор прикрив пальцем її губи.

— Годі, — сказав він врешті-решт. — Давай ти не будеш сьогодні панікувати за майбутнє України та за наше особисте майбутнє. Гаразд?

Лана завмерла. Його голос був м’яким, теплим, заспокійливим. Вона ще хвилину дивилася йому у вічі, а потім зітхнула і кивнула:

— Гаразд. Ти правий, Теодоре.

— От і добре! Домовились! Ходімо, вип’ємо чаю, — він узяв її за руку і випровадив із балкона до кухні.

Лана ще раз озирнулася на темні вулиці, де йшли люди, жебраки простягали руки, а небо здавалося таким чистим, ніби нічого не сталося. Але вона зрозуміла, що панікувати більше не варто. Вони залишилися самі, і поки вони живі, Україна теж жива. Навіть якщо у її населенні залишилося всього двоє жителів.

Теодор і Лана повільно рушили до кухні. Лана мовчки сіла за стіл, знову поринувши у свої думки, тоді як Теодор підійшов до плити й поставив чайник кип’ятитися. Вона дивилася у стіну, ніби намагалася знайти відповіді на питання, які не давали їй спокою. У кімнаті повисла тиша, лише зрідка її порушували далекі звуки міста — тихі гудки човнів, розмови перехожих, крики жебраків, що випрошували копійку.

— Теодоре, — раптом промовила Лана, — ти колись думав про наше майбутнє?

Теодор, риючись у шафці в пошуках чаю, ледь не перекинув кілька банок.

— Ні, а що? — запитав він.

— Так от, я подумала... може, ми колись одружимося і народимо дітей? Ну, просто щоб... знову заселити Україну?

Теодор спочатку завмер, а потім вибухнув сміхом.

— Ти знущаєшся? Які ще «одружимося і народимо дітей»? — сказав він. — У нас вже немає людей українських, а ти...

— Ну будь ласка, Теодоре! — наполягала Лана, дивлячись на нього своїми великими очима.

— Поки ми самотні, жодного одруження не буде, — відрізав він. — А ось і чай!