Пролог

Ітак, мої любі читачі... Перед вами книга, яку не варто читати перед сном, якщо ви боїтеся самотності, роботів-вбивць та інших дивних створінь й чудовиськ. Я відкриваю її для вас: бачите цю обкладинку? Слово «Останні» — білим, мов привид, а «українці» — жовто-синім, немов кров і сльози вилилися просто з літер. У цій історії майже немає нічого хорошого, окрім кількох моментів, де ви, можливо, зможете посміятися. Тому, перш ніж ми почнемо, покличте дітей, якщо хочете полякати їх разом із собою, і заваріть собі чай. Готові? Тоді починаймо...

Ще у 2025 році вчені почали бити на сполох: через війну (вторгнення Росії на Україну) та низьку народжуваність Україна могла просто зникнути. Але хто тоді вірив у такі прогнози? Після війни здавалося, що все добре: українці будували, народжували, відновлювали країну. Але з кожним наступним десятиліттям їх ставало все менше. До 2099 року Україна вже не була Україною: її заполонили люди з Європи, Азії, Америки, Австралії — хто завгодно, тільки не українці. Від них залишився лише спогад, який поступово стирався з історії.

Новий президент України, Аль-Шимед Джараві, уродженець Туреччини, зробив усе, щоб не робити нічого. Він не видавав законів, не контролював державу, зате чудово веселився у палаці. Його головне хобі — допомагати дронам-вбивцям і роботам-охоронцям позбуватися останніх носіїв української мови. Вулиці стали схожими на фільм жахів: будинки обстріляні, а містами блукають сталкери, які шукають тих, хто ще пам’ятає, як звучить слово «Батьківщина». Але є одна хороша новина, мої любі читачі: у цій похмурій Україні залишилося двоє українців.

Вони — Теодор і Лана. Йому 25, їй 25, але вони не святкують свої дні народження, бо немає кому їх вітати. Теодор — людина, а Лана — соняшник, теж людиноподібний антропоморф. Вони живуть у Києві, в районі, що нагадує один із найкрасивіших районів Венеції: з каналами замість вулиць, човнами замість машин, мостами замість перехресть. Але це не туристична казка: скрізь розбиті вікна, в крові відбивається небо, яке ще не забуло, як бути синім. Колись вони жили щасливо, навчалися, мріяли, поки не почалося масове винищення українців. Вони дивом вижили, та що це за життя? Їх годують дрони — раз на день приносять коробку їжі, наче кидають кістку бездомним псам. Вони дивляться на небо, але навіть воно вже не здається їм таким рідним.

Ось так, мої любі читачі... Тепер книгу відкрито. Історія починається. Якщо ви думаєте, що найбільше зло тут — це дрони-вбивці, ви помиляєтеся. На вас чекають ще сталкери, кіборги, мутанти та інші створіння, яких ви не захочете зустріти навіть у найгіршому сні. Приготувалися? Глибокий вдих... Видих... Тоді вперед.