14 глава

Червоні й сині промені прорізали напівтемряву бруківчастого дворика театру, вихоплюючи з туману колони та залізні двері котельні.

Сирени не стихали. Але це не була облава.

Через двадцять хвилин після того, як палець Яни натиснув клавішу підтвердження трансляції, службовий під'їзд заповнили не найманці Марка, а дві бригади швидкої допомоги. За ними приїхали три екіпажі патрульної поліції, а на тротуарі біля арки вже виставляли штативи журналісти новинних каналів зі спалахами камер. Публічний щит спрацював бездоганно: тепер будь-яка спроба силовиків «зам'яти» виклик означала б пряму трансляцію злочину на всю країну.

— Дорогу! Дайте прохід! — сказав старший лікар реанімаційної бригади, вриваючись у підвал з розкладеними ношами.

Артем зустрів колег біля порога, на ходу скидаючи закривавлені рукавички й диктуючи показники: 

— Проникаюче колоте в праву плевральну порожнину, пошкодження міжреберної артерії, субкомпенсований гемоторакс, крововтрата другого ступеня. Тиск сімдесят на сорок, введено два куби адреналіну, дренаж функціонує, але скидає кров. Потрібна негайна торакотомія та пряме переливання.

— Прийняв. Ноші на нуль, на раз-два — взяли!

Я стояла біля одвірка, затискаючи прострілене праве плече закривавленим рушником. Моє тіло тремтіло від холоду та відкату адреналіну, але погляд був прикутий до обличчя брата. Влада переклали на жорсткі ноші, накинули на рот кисневу маску, у вену вставили додатковий катетер із протишоковим розчином. Він не реагував — голова безсило моталася, повіки були щільно стиснуті.

— Віто, ти їдеш зі мною в першій машині! — крикнула Леся, підхоплюючи мене під здоровий лікоть. Її пальці вп'ялися в мою куртку мертвою хваткою. — Тобі теж треба зашивати руку, ти ледве стоїш!

— Я сама дійду... — прохрипіла я, але ноги підло підкосилися на першій же сходинці. Леся й Оксана підхопили мене з двох боків.

Коли ми виринули на поверхню, ранкове повітря здалося крижаним і нестерпно різким. Десятки спалахів засліпили очі, мікрофони потяглися до наших облич, але патрульні виставили живий ланцюг, відтісняючи натовп: — Назад! Працює швидка! Звільніть смугу!

Влада завантажили в реанімобіль. Двері захлопнулися з глухим гуркотом, сирена розірвала спокій вулиць, і мікроавтобус рвонув уперед під прикриттям поліцейського супроводу.

В інституті хірургії час перетворився на тягучу, безкінечну смолу.

Коридор третього поверху пахнув хлором, озоном і чужим болем. Наді мною вже попрацював черговий травматолог: куля Марка лише черкнула дельтоподібний м'яз, залишивши рвану борозну. Її промили, обкололи антибіотиком і стягнули чотирма швами, туго замотавши білим бинтом. Рука нила глухим, пульсуючим болем, але я не відчувала його. Я була зосередженае на матових скляних дверях наприкінці коридору з червоним написом «ОПЕРАЦІЙНИЙ БЛОК. ВХІД ЗАБОРОНЕНО».

Оксана сиділа на лавці поруч, сховавши обличчя в долонях. Її світлий піджак був зім'ятий, у плямах кави та крові, але вона більше не плакала — всі сльози просто випалилися за цю довгу ніч. Яна стояла біля вікна, не відриваючи погляду від екрана свого планшета, де стрічка новин щосекунди оновлювалася свіжими заголовками.

— Дивіться, — тихо мовила Яна, повернувши екран до нас.

У верхньому кутку транслювали прямий ефір телеканалу.

Біля скляного бізнес-центру Бойка стояв десяток мікроавтобусів спецпідрозділу поліції. Люди в шоломах і бронежилетах ламали скляні турнікети на вході, виносили системні блоки та коробки з фінансовими документами. На рядку внизу світилося:

«СБУ та НАБУ проводять масштабні обшуки на комбінаті "Титан" та в офісах будівельного холдингу. Відкрито провадження за статтями про відмивання коштів, організацію підпільних боїв та умисне вбивство за матеріалами оприлюдненого архіву».

— А Марк? — прошепотіла Оксана, підводячи сухі, запалені очі.

— Взяли на Бориспільській трасі пів години тому, — спокійно відповіла Яна. — Його чорний гелендваген заблокували на блокпості. Він намагався змінити номери. Знайшли зброю з глушником і закордонний паспорт.

Леся опустилася на коліна біля моїх ніг, поклала голову мені на коліна й судорожно видихнула. Її плечі дрібно затремтіли.

Це був кінець. Вісім років брехні, вісім років страху й тиші, коли всі навколо вважали наших батьків зрадниками або боржниками, які просто кинули дітей напризволяще, розсипалися за одну ніч. Правда вирвалася назовні.

Раптом важкі двері операційного блоку розчахнулися.

Звідти вийшов літній хірург у зеленому костюмі. Він стягнув шапочку, витираючи спітніле чоло, і стомлено зупинився навпроти нас. Позаду нього з'явився Артем — блідий, виснажений, але на його губах блукала ледь помітна усмішка.

Ми всі підірвалися з місць. Оксана схопилася за мою здорову руку так міцно, що пальці оніміли.

— Родина? — запитав хірург, уважно оглядаючи нашу четвірку.

— Сестри, — відповіла я, роблячи крок уперед. Горло пересохло, серце завмерло. — Як він?

Лікар повільно видихнув, опустивши плечі: 

— Кровотечу зупинили, пошкоджену судину вшили. Легеню вдалося розправити без резекції. Хлопець втратив багато крові, зараз капаємо другу дозу плазми, але... серце витримало.

Він зробив коротку паузу, і ці секунди здалися нам вічністю.

— Криза минула. Він стабільний. Загрози життю більше немає. Через пару годин переведемо з реанімаційного залу в палату інтенсивної терапії.

Оксана сховала обличчя в плече Лесі. Леся глухо заридала, не стримуючи більше голосу, хапаючи хірурга за рукав і дякуючи йому знову й знову. Яна повільно заплющила очі й оперлася спиною об стіну, судорожно вдихаючи лікарняне повітря — вперше за добу вільно, на повні груди.

Я підійшла до скляного віконця інтенсивної терапії.

Там, серед рівного писку моніторів і прозорих трубок крапельниць, лежав Влад. Його груди мірно, спокійно піднімалися й опускалися. На обличчі більше не було тієї мертвотної сірості — на щоках ледь проступало живе людське тепло.