У підвальній гримерці під старою сценою пахло пилом куліс, спиртом і перепаленим металом кварцової лампи, яку Артем притягнув із собою.
Довгий гримувальний стіл із дзеркалами, обклеєними старими театральними афішами, перетворився на імпровізований операційний стіл. Яскраві лампи розжарювання навколо дзеркал сліпили очі, вихоплюючи з напівтемряви бліде обличчя Влада.
— За двері, всі! — скомандував Артем, натягуючи латексні рукавички з сухим ляскотом. — Лесю, залишайся, триматимеш затискачі. Інші — за двері! Живо!
Він розрізав медичними ножицями закривавлене худі брата, оголюючи синьо-чорний бік із рваним отвором, звідки попри тиск сочилася темна кров. Влад навіть не здригнувся — він провалився в глибокий сон.
Ми вийшли у вузький, прохолодний коридор під сценою, де над головами тяглися масивні кабелі освітлення та вентиляційні короби. За дубовими дверима почувся дзвін металевих інструментів об лоток і глухі команди Артема.
Оксана безсило сповзла спиною по холодній цегляній стіні, підтягнувши коліна до грудей. Її руки, забруднені запеклою кров'ю брата й плямами розлитої кави, дрібно тремтіли. Яна стояла навпроти, притулившись чолом до вологого бетону й заплющивши очі.
Я опустилася на старий дерев'яний ящик з-під реквізиту й намацала за пазухою предмет, який усе це пекло відтягував мені кишеню куртки.
Та сама невелика коробка, яку Влад до останнього вдиху притискав до розірваних ребер.
Я витягла її на світло тьмяної чергової лампи. Звичайна протиударна пластикова коробка для дрібного інструменту, щільно, шар за шаром, замотана скотчем. По краях пластик був подряпаний і заляпаний його кров'ю.
— Яно, — покликала я пошепки.
Сестра миттєво розплющила очі. Її погляд зачепився за пакунок, і сонна втома в її обличчі поступилася місцем гострій, аналітичній зібраності. Вона підійшла, дістала з моєї кишені складаний ніж і акуратно, лезом розрізала клейку стрічку по шву.
Клацання пластикових замків пролунало в тиші підвалу, наче постріл.
Ми відкинули кришку.
Всередині, у вирізаному гнізді зі щільного поролону, лежали три речі:
Оксана звела на нас заплакані очі:
— Батько?.. Це було через батька?
— Батьки не кинули нас, — глухо сказала Яна, і її голос вперше здригнувся. Вона взяла папірець пальцями, що тремтіли. — Бойко їх притис вісім років тому. Вони пішли, щоб відвести удар від нас, або... або їх змусили піти. А Влад знайшов слід. Він весь цей час шукав правду, пішов у той проклятий підвал клубу не просто битися за копійки — він шукав доступ до сервера Бойка.
— І він його дістав, — я взяла металеву флешку. Метал був холодним. — Він забрав ключ. Тому вони готові були розстріляти його в очеретах. Це не просто гроші за ставки на рингу. Тут компромат на всю імперію Бойка: фіктивні фонди, відмивання, підкуп чиновників і те, що сталося з нашими батьками.
Двері гримерки раптово з тріском відчинилися.
На порозі з'явилася Леся. Її обличчя було мокрим від поту, на лобі розмазалася крапля крові, але в очах спалахнуло дике, знесилене полегшення.
— Він живий, — видихнула вона, спираючись на одвірок. — Артем зашив легеню й зупинив кровотечу. Вставив дренаж. Він у медикаментозному сні, але житиме.
Оксана глухо схлипнула й закрила рот долонями, плачучи вже від полегшення. Я відчула, як важкий залізний обруч, що стискав мені груди останні години, нарешті тріснув.
З глибини гримерки вийшов Артем. Він стягнув закривавлені рукавички, кинув їх у відро й витер чоло передпліччям:
— Хлопець міцний, як віл. Звичайний перехожий помер би від больового шоку ще в очеретах. Але йому потрібен спокій мінімум добу. Ніяких лікарень — я підключив фізрозчин і антибіотики, все необхідне привезу ще. Але, Лесю... — він подивився на неї з важкою тривогою. — Хто б це з ним не зробив, вони не зупиняться. Якщо вони шукають його по місту, театр не врятує, якщо сюди прийдуть з перевіркою.
— Не прийдуть, — я підвелася з ящика, міцно стискаючи в кулаці чорну флешку й токен доступу.
Всередині більше не було паніки. Тільки крижана, холодна ясність.
— Ми більше не будемо ховатися по кутках і чекати, поки вони заженуть нас, як звірів, — я подивилася на сестер. — Вони думають, що Влад один. Вони думають, що ми — безпорадні дівчата, які зараз ридають над його трупом або бігають до Марка за милістю.
Яна підняла голову й зустрілася зі мною поглядом. Її сірі очі блиснули холодною рішучістю:
— На токені світиться резервний таймер. О четвертій ранку на головному комбінаті Бойка починається регламентне резервне копіювання головної бази даних. З цим ключем я можу витягнути повний архів транзакцій і листування за всі вісім років.
— Значить, у нас є менше доби, — сказала я. — Влад зробив свою частину. Тепер черга за нами. Ми знищимо Бойка його власною зброєю.