Останнє повідомлення

9 глава

Запах паленого зчеплення, вологої річкової твані та солодкуватої свіжої крові змішався в салоні в їдку, задушливу суміш.

Крізь розбите кулею скло багажника в машину вривалося крижане повітря, розвіваючи дрібні скалки скла й волосся дівчат. Леся гнала машину по набережній, наче божевільна: перелаштовувалася без поворотників, обганяла ранкові фури по розділовій смузі, витискаючи зі старого мотора максимум. Стрілка спідометра тремтіла біля червоної позначки.

— Владе… Владе, дихай, чуєш мене?! — Оксана стояла на колінах між передніми та задніми сидіннями, притискаючи обидві долоні до його розірваного боку. Її пальці вже були червоними, кров сочилася крізь нігті, розтікаючись по світлій оббивці салону. — Віто, у нього губи сині! Він майже не дихає!

Я перехилилася через спинку сидіння, відчайдушно намацуючи артерію на його шиї.

Пульс був ниткоподібним, ледь відчутним. Шкіра брата нагадувала мокрий мармур. Тіло раз у раз вигиналося в слабкій, глухій судомі, коли машина підстрибувала на черговій вибоїні.

— Яно, бинти! Перетисни вище рани, під ребрами! — скомандувала я, зриваючи з себе мокрий шарф і суючи його сестрі.

Яна мовчки, із застиглим, зосередженим обличчям втиснула край тканини просто в рану, намагаючись зупинити внутрішню кровотечу. Влад навіть не застогнав — він був занадто глибоко в темряві, щоб відчувати цей біль.

Паніка стукала у скронях важким молотом. У звичайну міську лікарню везти його не можна. Перший же черговий хірург зобов'язаний повідомити поліцію про пацієнта з проникаючим колотим пораненням і слідами тортур. А Бойко тримав у кишені пів міста: через пів години після оформлення в приймальному покої на порозі палати вже стояли б Марк і його зачистники. Додому теж ні, бо наш під'їзд, імовірно, вже пасли.

— Куди ми їдемо?! — я вдарила кулаком по торпеді, дивлячись у дзеркало заднього огляду на Лесю. — Лесю, куди ти летиш?! У нас немає безпечного місця!

Леся не озирнулася. Її пальці намертво вчепилися кермо, очі невідривно дивилися вперед крізь розмазані двірниками смуги дощу.

— До мене, — сказала вона крізь зуби. Голос тремтів, але в ньому не було колишньої театрального збудження. Тільки люта, вперта зосередженість. — До театру.

— Який до біса театр?! — закричала я, відчуваючи, як земля остаточно тікає з-під ніг. — Він стікає кров'ю на моїх руках! Йому потрібна операційна, наркоз, донорська плазма, а не твої кляті лаштунки!

— Закрий рота й слухай! — крикнула Леся так різко, що навіть Оксана на мить перестала плакати. — Артем чекає нас там. Він уже приїхав і відкрив службовий вхід через котельню.

Я застигла, переварюючи її слова. 

— Артем? Той самий черговий лікар із відділення торакальної хірургії, за яким ти минулої осені побивалася?

— Він, — Леся різко крутонула кермо, заїжджаючи у вузький провулок за Львівською площею, так що колеса з вереском зачепили бровку. — Але ми не просто колишні. Рік тому він збив людину. П'яний, уночі, біля парку. Людина вижила, але був суд, йому світила тюрма й довічне позбавлення ліцензії. Хто, по-твоєму, дістав запис із камери кафе навпроти і домовився з тим сторожем, щоб диск випадково стерся до приїзду слідчих? Хто платив тому свідку з моїх театральних гонорарів?

Леся на мить скосила на мене дикий, палаючий погляд: 

— Я витягла його з лайна, Віто. Він винен мені все: свою свободу, свою білу сорочку й свій диплом. Він колись поклявся, що якщо я хоч раз подзвоню серед ночі й скажу «треба» — він зробить усе, що я попрошу, і не поставить жодного зайвого питання.

Вона вдавила педаль гальма.

Машина залетіла в темну, закриту з трьох боків бруківчасту арку старого академічного театру й різко стала біля масивних залізних дверей із табличкою «Службовий вхід №3 / Котельня».

Двері прочинилися тієї ж секунди.

На порозі з'явився високий, худорлявий хлопець у темному медичному костюмі, поверх якого була накинута звичайна куртка. У руках він тримав важку пластикову валізу з червоним хрестом і портативну стійку для крапельниці. Його обличчя було напруженим, але коли він побачив кров на розбитому задньому склі нашої автівки, він лише коротко видихнув і кинув недопалок під ноги.

— Заносьте, — крикнув він, відступаючи вглиб коридору. — У мене все готово в дальній гримерці під сценою. Там товсті стіни, ніхто нічого не почує. Швидше, поки він не пішов у кому!

Леся вискочила з-за керма й рвонула задні двері. Ми з Яною, перехопивши слабке, нерухоме тіло брата, ступили в холодний театральний морок.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше